А життя триває…
Зранку поїхала до Києва і сьогодні ж повернулась додому. Ніби-то звичайна поїздка, але… Повітряна тривога, блокпости, велика кількість військових, зброя, захисні споруди на дорогах… Найбільше вразила відсутність назв населенних пунктів. Село є, а назви немає.
А навкруги – поля. Так дивно, триває війна, а на полі соняшники, яскраво-жовті голівки вбрані в зелені листяні сукні… і небо – подекуди блакитне, подекуди яскраво-синє з білими хмарами, які не нависають, а просто є… всі чудернацької форми, якісь вище, ті, що нижче, наче обрізані знизу, щоб не заважати вільно гуляти повітрю над верхівками дерев, квітів, трав. Піймала себе на думці, що забагато яскравого…
Зелення ще не втомилось від сонця, ще тримає колір, ще виблискує стрункістю і небайдужістю. Вкотре намагалась зрозуміти що відбувається і чому так сталось…
Думки бігали одна за одною та не поспівали набути форми речення: Ольга Кобилянська з «Моїми лілеями» і серною, що бігла лісом, Леся Українка з «Моїм фортепіано», українська пісня, що вечорами пливла над селами…і надзвичайна Марія Примаченко. Мисткиня, Художниця з великої літери. Іноді в це складно повірити, коли дивишся на серйозну дорослу жінку, закутану у темну хустку. Схожа більше на послушницю, ніж на майстриню, творами якої захоплюється увесь світ, а її ім’я – перше в переліку видатних представників наївного мистецтва. Дивакуваті звірі її картин – яскраві, світяться кольорами радості, щастя, спокою і головне миру, якого нам всім так не вистачає…
Автор публікації
