Знайомство з амбасадорами / амбасадорками команди проєкту “Мир у цифровий час” з Дніпра!
Дмитро СТРИЖАК – голова Студентської ради Дніпровського гуманітарного університету, студент ІІІ курсу спеціальності “Право”
Вже декілька місяців в Україні триває кровопролитна війна. Мужні та хоробрі воїни ЗСУ щодня боронять нашу Батьківщину. У таких умовах перед кожним українцем стоїть завдання зробити якомога більше на своєму місці: працювати там, де можна, щоб не допустити руйнації економічних, соціальних та культурних здобутків нашого народу.
Війна Росії проти України вмить докорінно змінила життя української молоді. Багато юнаків і дівчат йдуть до війська, щоб давати відсіч агресору, долучаються до лав територіальної оборони та займаються волонтерством. Вже зараз молодь починає створювати майбутнє України. Виходячи з цього, хочу навести, як приклад, розповідь молодої українки про те, як її змінила війна.
Маргарита, 25 років, родом з Харкова, нині перебуває у лавах територіальної оборони Києва:
“За кілька днів до війни мені виповнилося 25 років. Свій день народження я зустрічала у Будапешті. Там у їхньому найвідомішому руїн-пабі я лишила на стіні напис “Слава Україні!”. За день до війни я повернулася додому і це була моя остання спокійна ніч.
У цивільному житті я працювала піар-менеджеркою та авторкою текстів, брала участь у боротьбі за збереження Києва та була урбан-активісткою. У моєму житті був спорт, вивчення іспанської, зустрічі з друзями та подорожі. Усе це обірвалося одного дня.
Коли Росія знову вторглася в Україну, 24 лютого, альтернативних варіантів для мене насправді не було. Моя сім’я залишилася у Харкові, я була одна у Києві. Тікати я не хотіла, втім, хотіла щось робити, тому вирішила долучитися до лав територіальної оборони. Спочатку мої рідні були в шоці, але згодом вони мене підтримали.
Тепер моя нова реальність – це спати та прокидатися під лунання сирен, здобувати нові навички. Раніше я пройшла курс з першої домедичної допомоги, тому в територіальній обороні змогла долучитися до медичної допомоги, стала кимось на кшталт санітарного інструктора. Нині я займаюся закупівлею медикаментів, допомагаю лікувати хворих. Готуюся надавати допомогу пораненим.
Звісно, я боюся, як і всі. Просто намагаюсь займатися роботою, щоб не було часу на страх. Місяць потому війна – все ще війна, але надії, що все завершиться швидко, вже немає. Готуємось до затяжної та позиційної війни.
Днями я їздила Києвом і мені здалося, що якось життя ніби відновлюється. Київ оживає. Я бачила сім’ю з дитиною, вони гуляли, сміялись, як раніше… Якщо вдасться швидко витіснити російські війська навколо Києва, столиця скоро зможе повернутися до нормального життя.
Війна у нас триває вже восьмий рік, просто останній місяць вона поширилася на всю територію нашої країни. Ми не здамося, не капітулюємо. Україна – це останній форпост Європи перед неадекватним Путіним. Пам’ятайте про нас, виходьте на протести, донесіть європейським лідерам, що конче потрібно закрити небо над Україною”… “Я вірю, що все це закінчиться якоюсь перемогою!”
Цей проєкт виконується у співпраці з громадськими організаціями “Гендерний клуб Дніпро” та “Фундація прав людини” та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.
Автор публікації
Коментарі: 0Публікації: 110Реєстрація: 30-07-2022
