Казка про перемогу
Жили були хоббіти. Вони любили сир, виноград та вино. Жили у великих будинках, що будували на старих деревах чарівного лісу. І бачили вони своє майбутнє таким же спокійним та безтурботним, але була одна проблема і проблему звали – орки. Страшні потвори, що жили на огидних болотах на сході. Не вміли вони ані в будівництво, ані в науку, тільки місити багнюку та обличчя один одному.
Однієї ночі, що не віщувала нічого страшного, хоббіти прокинулися від вогню та вибухів. Причиною тому були орди орків, які вирішили в такій варварський спосіб розширити свої болота на захід. Потвори казали, що ліс це “ісконно” оркська земля, а хоббіти – то взагалі не істоти. І здавалося їм, що мирних хоббітів буде дуже легко знищити та вони навіть не встигнуть зрозуміти, що відбулось. Так думали, мабуть, усі: і орки, і ті народи, що жили навколо того лісу, та навіть якась частина хоббітів.
Сидів тим часом король хоббітів, та думав як врятувати свій ліс та народ від страшної смерті. Які слова та які дії вирішать долю їх усіх. Та ось, що він надумав. Взяв таємну склянку із зіллям та вийшов на площу до народу. Все у вогні, лунають крики, біжать натовпи хто куди. Сказати, що люди були налякані – то нічого не сказати. І все ж, виходить він до площі та ловить на собі мільйони поглядів. Усі шукали щось в ньому та чекали чогось. Дістав він зілля та мовить:
“Є лише один шлях до порятунку. Зілля наших батьків, що сотні разів відражали напади тисяч орків. Коли ми скуштуємо його, ми перетворимося з натовпу на єдиний механізм, на ту неподоланну силу, що зламає хребта будь-кому, хто наважиться підняти меча на нас”.
Випили усі охочі того зілля, умилися та стали до зброї. Ті руки, що тримали коси та мотики, тримають зараз списи та мечі. Їх солом’яні капелюхи змінилися сталевими шоломами.
Битва була не легкою, ой не легкою. Та все ж, настав той час коли з першим промінцем сонця орки бігли до боліт, звідки прийшли, кидаючи усе награбоване та свій металобрухт. Коли все закінчилось, король мовив, що немає ніякого чудотворного зілля, окрім віри та надії, що скуштували хоббіти. Адже нема нічого сильнішого, за народ, об’єднаний у єдиному пориві до перемоги.
Йшли роки, хоббіти відбудовували зруйноване, творили нове та чудове. Вирощували улюблені рослини та забивали щовечора люлюки під вино. Але знали, що якщо ще раз, хоч хтось вирішить зазіхнути на їх ліс, 10 раз пожалкує.
Автор публікації
