Монологи війни

Час від часу допомагаю на кухні однієї їдальні, що годує тих, хто тікав від війни. Хто, окрім статусу «внутрішньо переміщена особа» не прихопив із собою подекуди нічого, тікаючи з пекла бомбардувань і обстрілів.

Напередодні «зміна» була особливо болючою, бо мої «відвідувачі» вже за старим, з деким тритижневим, знайомством – говорили. Плакали, дякували, просили про допомогу, дітлашня щиро раділа яскравому печиву від благодійників, що ми десертом додавали до меню, і знову – ГОВОРИЛИ.

Розтерзані, понівечені долі, зруйновані життя, розірвані родини…

Тендітна мама із трьома дітками. Усі неймовірно схожі між собою очима, а в них – і досі слід жаху. В перші дні бомбардувань тікали з Маріуполя. Жінка нарікає: повертатись не має куди, і від колишнього робочого місця залишились лише руїни.

«Мы из такого ада бежали, а сейчас там вообще катастрофа…»

Сивочола пані з яскраво-червоною помадою на вустах хвалиться: скоро поїде додому, в Суми. Не переконую, але зазначаю: там же неспокійно досі. 

«Я знаю! Там Хімпром сьогодні «пчихнув». Але я тут не можу більше. Тут добре, ви не подумайте, від усіх така підтримка, але Я ХОЧУ ДОДОМУ!!! Тут я з донькою і онуками, а там мій син. Душа рветься. Не можу… збираюсь назад…», – заливається слізьми.

У Алли величезні блакитні очі. Щоразу – повні сліз. З «гарячої точки» тікала разом з усією родиною: дітлахи з важкою формою бронхіальної астми, чоловік з діабетом і прикута до ліжка бабуся… Алла щоразу соромиться, коли дає термос і контейнер на харчі для бабусі.

На прохання благодійників, цікавилась у цієї родини про їхні потреби. Ліки, постільна білизна, одяг для дітей, бо вибігали з дому в чому були, надворі ще стояла холодна зима. І житло, за гроші. З тимчасового прихистку, що їм надали безоплатно, хочуть з’їхати, бо, кажуть, незручно «сидіти на шиї»! Планують поки осісти в Че. Бо повертатись нікуди…

Ще одна гамірна родина з дітлахами тут «новенькі». Відкриті, щирі. Запитую й про їхні потреби. Ніяково кажуть про ліки, одяг і взуття, але цікавляться, де в нас філія Червоного хреста. Вже встигли за кілька днів вивчити наше місто, кажуть, дуже гарне (І то вони ще не бачили Че, коли цвітуть каштани!)

«Я в Тростянці в себе волонтерила. З Червоним хрестом співпрацювала. Три величезні пакунки зібрала, а відвезти ось не встигла. Так і залишились під завалами… А тепер опинилась з боку тих, кому сама ще кілька днів тому допомагала».

…долі і люди, більшості імен яких я ніколи не знатиму. Хтось повертатиметься на знищену і випалену агресором рідну землю, хтось шукатиме прилисток далі, хтось назавжди осяде тут, як протягом 8 років до цього міцно пускали коріння переселенці з окупованих територій Донеччини й Луганщини…

Надвечір знову хотілось вити. І точно – ніколи, за жодних умов, не дозволити, аби прийдешні покоління пізнали ту руїну, яка утворилася в наших життях після страшного лютневого ранку.

Березень 2022