Моє перше кохання. Полонене

Було у мене в позаминулому житті перше кохання. Йому було 17, а мені 19.

З дня на день буде 26 років від дня нашого знайомства.

Він високий. І худий.

У нас був умовний стук у двері: РАЗ-ДВА-ТРИ. РАЗ.

…Він варив мені супи в маленькій каструлі… А я верещала: «Ти б іще в кружці зварив!…» А він казав: «Я боявся, що ти виллєш…»

І він робив мені ранками чай у глиняній кружці.

І відмовлявся вірити, що мені пофік на морозиво. Тому купляв по два фруктові… Він думав, що я кажу, що мені ліпше фрукове, бо прагну економити його гроші – бо фруктове дешевше. Тому й купляв по два.

Зізнаюсь – через 26 років: він був правий.

…Двадцять п’ять років з великим гаком тому, 9 травня, я приїхала зі Стаханова (Кадіївки) в Луганськ (Фейсбук свідок – вже розповідала).

Вихідні ж були довгі, я навідалася додому й поверталась у гуртожиток…

Він зустрічав мене на автовокзалі. Він був одягнений у білу з голубим сорочку з короткими рукавами – було дуже тепло. Таким весняним, як того дня, я його, напевно, більше не бачила.

Ми йшли пішки до гуртожитку.

Не лише в моїй кімнаті, а на всій секції ми були того дня лише удвох – адже тривали великі вихідні, усі сусідки роз’їхалися…

Вікно було закрите щільною темно-зеленою шторою.

***

Ми не бачились понад 20 років. Я лише знала, що він живе в рідному селі. Що він знав про мене – важко сказати. Він не був зареєстрований у жодній соцмережі. Та і я – лише у Фейсбуці, і то – бо професія змусила.

***

…Здається, 8 чи 9 березня, коли в Рубіжному ще були електрика та Інтернет, переді мною на ноуті був відкритий Фейсбук. Мені в стрічку прийшов перепост від знайомої людини: близькі розшукують українського військового з такої-то бригади, розбитої там-то, зник там-то… Типове селфі типового українського вояки – такого, який не надто любить фотографуватись, але робить це на прохання близьких. Типова неголена борода й типові темні окуляри на половину обличчя. І – його ім’я, його прізвище й по батькові, його дата народження.

Я списалась із людиною, яка зробила той перепост.

Тоді здавалось, що він швидше мертвий, ніж живий.

Згодом стало відомо, що він у полоні.

«Якщо він живий, він і зараз там», – думала й писала я тоді.

Він там – скоро десять місяців.

Той допис – про те, що його розшукують близькі – згодом видалили. Але його селфі – його 42-річного, його через 25 років – я зберегла. У Фейсбуці я ілюструвала цей текст власним селфі. Теж – через 25 років.

…Людина, яка зробила той перепост, виявилась моєю колегою та його родичкою. Ми продовжуємо контактувати.

…Через певні служби сюди передали його листа. То був лист батькам. Батьки – в окупації… Отже, листа передали іншим родичам.

Почерк його.

Він живий.

…Його звати Сергієм.

Це можна озвучувати – його ім’я. Адже воно – до жаху, до крику, до болю – типове.

Як і вся наша історія.

0

Автор публікації

Офлайн 1 місяць

Maxim Oliinyk

4
Коментарі: 1Публікації: 3Реєстрація: 01-12-2022

You may also like...

Залишити відповідь

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю