Моє перше кохання. Полонене
Було у мене в позаминулому житті перше кохання. Йому було 17, а мені 19.
З дня на день буде 26 років від дня нашого знайомства.
Він високий. І худий.
У нас був умовний стук у двері: РАЗ-ДВА-ТРИ. РАЗ.
…Він варив мені супи в маленькій каструлі… А я верещала: «Ти б іще в кружці зварив!…» А він казав: «Я боявся, що ти виллєш…»
І він робив мені ранками чай у глиняній кружці.
І відмовлявся вірити, що мені пофік на морозиво. Тому купляв по два фруктові… Він думав, що я кажу, що мені ліпше фрукове, бо прагну економити його гроші – бо фруктове дешевше. Тому й купляв по два.
Зізнаюсь – через 26 років: він був правий.
…Двадцять п’ять років з великим гаком тому, 9 травня, я приїхала зі Стаханова (Кадіївки) в Луганськ (Фейсбук свідок – вже розповідала).
Вихідні ж були довгі, я навідалася додому й поверталась у гуртожиток…
Він зустрічав мене на автовокзалі. Він був одягнений у білу з голубим сорочку з короткими рукавами – було дуже тепло. Таким весняним, як того дня, я його, напевно, більше не бачила.
Ми йшли пішки до гуртожитку.
Не лише в моїй кімнаті, а на всій секції ми були того дня лише удвох – адже тривали великі вихідні, усі сусідки роз’їхалися…
Вікно було закрите щільною темно-зеленою шторою.
***
Ми не бачились понад 20 років. Я лише знала, що він живе в рідному селі. Що він знав про мене – важко сказати. Він не був зареєстрований у жодній соцмережі. Та і я – лише у Фейсбуці, і то – бо професія змусила.
***
…Здається, 8 чи 9 березня, коли в Рубіжному ще були електрика та Інтернет, переді мною на ноуті був відкритий Фейсбук. Мені в стрічку прийшов перепост від знайомої людини: близькі розшукують українського військового з такої-то бригади, розбитої там-то, зник там-то… Типове селфі типового українського вояки – такого, який не надто любить фотографуватись, але робить це на прохання близьких. Типова неголена борода й типові темні окуляри на половину обличчя. І – його ім’я, його прізвище й по батькові, його дата народження.
Я списалась із людиною, яка зробила той перепост.
Тоді здавалось, що він швидше мертвий, ніж живий.
Згодом стало відомо, що він у полоні.
«Якщо він живий, він і зараз там», – думала й писала я тоді.
Він там – скоро десять місяців.
Той допис – про те, що його розшукують близькі – згодом видалили. Але його селфі – його 42-річного, його через 25 років – я зберегла. У Фейсбуці я ілюструвала цей текст власним селфі. Теж – через 25 років.
…Людина, яка зробила той перепост, виявилась моєю колегою та його родичкою. Ми продовжуємо контактувати.
…Через певні служби сюди передали його листа. То був лист батькам. Батьки – в окупації… Отже, листа передали іншим родичам.
Почерк його.
Він живий.
…Його звати Сергієм.
Це можна озвучувати – його ім’я. Адже воно – до жаху, до крику, до болю – типове.
Як і вся наша історія.
Автор публікації
