На проектному блог-кафе презентовано фільм про каральну психіатрію

 Боротьба за Україну в Сумах, ніколи не припинялась. Це відбувалося навіть тоді, коли ситуація була безнадійна, а той, хто відкрито виступав проти зросійщення, відчував себе, як один у полі воїн.
Саме поро такий період, кінець сімдесятих, репресії та каральну психіатрію розповідає фільм «Щоб Україна була» (спогади або бувальщина), створений ентузіастом Євгеном Велесом (Тараненком), активістом Сумського обласного товариства «Просвіта».
Фільм створений на основі спогадів Олексія Шевченка – колишнього в’язня психіатричної лікарні села Високого, Охтирського району Сумської області.
Автор ідеї, відеозйомки, сценарію, музичного та художнього оформлення до фільму – Євген Велес.
Текст читає автор спогадів – Олексій Шевченко.
Малюнки художника з Бурині – Миколи Бондаренка.
Архівні матеріали та фотографії, які використані, надані краєзнавцем В’ячеславом Артюхом.
Фінансову підтримку, під час створення фільму, надавав активіст Товариства «Просвіта» з Харкова – Ігор Алєксєєв.
Технічна підтримка ініціатора та організатора презентації – Олега Тулякова, доцента Сумського державного університету, координатора проекту «Мир у цифровий час». Дякуючи цьому проекту демонстрація фільму відбулася на доброму обладнанні та у гарному і зручному приміщенні Конгрес-центру СумДУ.
Оцінки фільму глядачами були лише високі. Картина справила враження, а багатьох, за їхніми зізнаннями, потрясла. Після презентації, запитання та обговорення тривали понад годину. Незважаючи на те, що у цьому творі є що удосконалювати, адже творити доводилося смартфонами, комп’ютерами, мікрофонами, лише людей, причетних до цієї справи.
Особливе враження на глядачів справила тема фільму та те, що всі події і діючі особи існували насправді. Адже автор тексту писав лише про те, що було в дійсності, максимально уникаючи фантазій, творчого вимислу та здогадок. Привабив фільм і стилем українського поетичного кіно, умінням поєднати текст відео, музичне та художнє оформлення, що створювало відповідний настрій та атмосферу. У більшості випадків автору це вдалося.
Закінчився фільм демонстрацією, на звуковому фоні пісні «Червона калина», фото земляків-дисидентів, які найбільше постраждали у боротьбі за Україну але не здалися і не зламались, встигнувши багато зробити для того, щоб Україна була.
Зрозуміти сутність картини, тим, хто її не бачив допоможуть тексти початку та кінця фільму, які подаємо далі…
ВИНАХІД РОСІЙСЬКИХ ІНКВІЗИТОРІВ
Що таке каральна психіатрія в російській радянській імперії? Перш за все – це скалічені долі та втрачене здоров’я тисяч і тисяч людей. І не просто людей, а кращих, які з поміж мільйонів байдужих або переляканих посміли підняти голос проти несправедливості. Особливо ж жорстоким «лікування» та ставлення було до «українських буржуазних націоналістів». Адже імперія розуміла, що національне відродження народів – це її смерть.
Примусове утримання інакодумців у психіатричних лікарнях для перетворення їх, на безвільних овочів, було тоді одним з найрозповсюдженіших покарань. Основну масу засуджених і не засуджених за «політичними» статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних і тим самим приховати суспільне незадоволення та через перебування на лікуванні у психіатрії компрометувати самі ідеї, які непокірні намагалися нести.
ВИБІР ДОРОГИ В ОДИН КІНЕЦЬ
Про той час сумська поетеса та композитор Людмила Ромен писала так:
«Як мало України на Землі, хоч української землі й багато…»
І це була правда. У Сумах закривали останні українські школи і дитсадки. В училищах, технікумах та вузах українська мова майже не звучала. Не чутно її було на вулицях, в транспорті, сфері обслуговування та держустановах.
Україна танула, на очах…
Тоді я, електрогазозварювальник заводу імені Фрунзе, не знав нікого, кого б тривожила ця проблема. Як же так – думав я. Адже без мови не має й народу… Невже ж моє покоління останнє?
Раз це нікого не турбує, значить щось треба робити мені. Придумав. Культура, на мій погляд, було саме те за що зразу не посадять. Якщо буду пропагувати кращу українську творчість наших земляків, то всі бачитимуть: Сумщина була, є і буде Україною…
Але спочатку напишу щось сам. Буду давати читати знайомим і друзям, хай оцінять, а під час того може й знайду спільників. Вийшли три невеличкі новели у яких було про синьо-жовтий прапор, рідну мову та вишиванку. Думав, що все добре замаскував алегоріями. Але…
ПІД НЕДРЕМНИМ ОКОМ
Весна 1979. Я на автовокзалі в Сумах біля автобуса на Шпилівку. Поїду додому. Людей багато, і автобус беруть штурмом. Раптом з-за спини виринає зелена швидка допомога. З неї вискакують троє чоловіків у білих халатах. Хапають хлопця, який поряд зі мною. Бачу: у його очах жах! «Що таке»!? – запитую! «А ти кто?» – до мене. – «Фамілія?». «Шевченко», – відповідаю. Чую: «Нє тот… Етого бєрьом!… «Не зчуваюсь, як на очах у односельців опиняюся в автомобілі. Сиджу розгублений, навіть нічого не питаю. Думаю: якесь непорозуміння. Салон автомобіля привернув увагу ґратами та затіненими вікнами. Чоловіки з розстебнутими халатами сидять мовчки, холодними, напруженими вовчими поглядами дивляться на мене. Все це навіює тривогу та неприємне відчуття. Ще проблема. Завтра мені виповнюється 20років, і так хочеться у день народження розслабитися, побути вдома. Чи відпустять? Тривожиться думка.
На території Сумської обласної лікарні під руки (що мене здивувало) завели у якийсь підвал. Увійшовши, почув, як залізом за спиною зло клацнув замок. Озирнувся і побачив, що замок непомірно великий! «Чого б це?» – подумалося. Унизу, в невеликій кімнаті нас зустрів чоловік з помітними єврейськими рисами обличчя, ще виразнішими такі риси були у його помічниці, зовсім молодої гарної дівчини. Відійшовши в бік, один з прибульців перемовився з лікарем, і мої охоронці щезли.
Палата, до якої я потрапив, була єдина у цьому вході до лікарняного закладу. З заґратованими аж під стелею вікнами та залізними дверима. Нікого з пацієнтів звідти з їх волі не випускали, і ніхто не знав, коли звідти вийде.
Це був підвал метрів 50 довжиною і шириною в якому вміщалися рівно два ряди ліжок з двох боків. Хоч обитель здавалася величенькою, людьми вона була напхана, як оселедцями. Найгірше ж, що тут зранку і приблизно до другої – третьої години ночі чувся невгаваючий ґвалт, і це не давало відпочити. Люди були дуже різні і деякі справді явно психічно хворі. Лише десь далеко за північ всі засинали і наставала мертва тиша…
ПІСЛЯМОВА ЗГАДКА ПРО ЗЕМЛЯКІВ, ЯКІ КИНУЛИ ВИКЛИК ІМПЕРІЇ ЛЮДОЖЕРІВ І НАЙБІЛЬШЕ ПОСТРАЖДАЛИ
За знайденими в архівах документами, автором книги «Інакодумство на Сумщині» краєзнавцем В’ячеславом Артюхом. було з’ясовано що за останні 30 років перед Незалежністю, відверто стали на захист України, зробивши виклик російській імперії людожерів понад 20 наших земляків. Особливо постраждали за «український буржуазний націоналізм» у нерівній боротьбі: митець (різб’яр по дереву) з Конотопа Петро Рубан, журналіст і письменник Микола Данько родом із Славгорода Краснопільського району, журналіст та науковець Михайло Осадчий з Курманів, що на Недригайлівщині, журналіст та краєзнавець Григорій Хвостенко з села Улянівка Білопільського району, перекладач та науковець з Кролевця Микола Лукаш, поет та вчитель з Великої Чернеччини, що під Сумами – Анатолій Семенюта, заарештовані та були покарані учасники підпільного Українського клубу в 60-хроках у Сумах: вчителі Василь Пестун та Іван Мельник та художник Леонід Бова
У 60-ті – на початку 80-хна психіатричну експертизу та примусове лікування, згідно з рішенням судів, були направлені наші краяни: В. Калиниченко, І. Кащенко, В. Манівський, Ф. Григоров, М. Сизоненко, М. Онацький та Дяченко. (На жаль в архівних матеріалах імен немає, вказані лише ініціали).
Напевне було ще більше тих, хто як міг боровся проти російської потвори, але ми про них не знаємо. Адже влада, КГБ, усіма можливими способами приховувала випадки спротиву, а пізніше,за особливим наказом, документи про них були знищені.
Остання чистка документів відбулася в 1990 році перед самим розпадом СРСР. Відомий «Приказ КГБ СССР №00150 от 1990 г. предусматривал «ликвидацию» документов, касающихся интеллигенции и инакомыслящих 1960–1980 годов.
Ще й досі є очевидці, які бачили, як із Сумського КГБ «Камазами» вивозили документи для переробки на Харківській паперовій фабриці.
Багато ж чи мало було дисидентівсеред майже півтора мільйонного населення Сумщини того часу? Здається – що майже нічого. А чи добилися вони чогось, крім втрати власного здоров’я, роботи, кар’єри, свободи, а інколи і життя? Здається, що ні.
Таце не так. Адже багато поколінь, інколи і поодиноких патріотів-борців за волю України, все ж таки звалили жорстоку і немилосердну імперію, яка була грозою усього світу. І завдячуючи саме їхній самопожертві, їхній боротьбі Україна була є і завжди буде.
Матеріали підготувала активістка Сумської «Просвіти» Світлана Колодяжна
0

Автор публікації

Офлайн 3 години

o.tuliakov@uabs.sumdu.edu.ua

10
Коментарі: 0Публікації: 217Реєстрація: 15-11-2021

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю