Промова про мову. Обережно, довге чтиво. Історія 5

Сьогодні буду нестерпна.

А що? Мені все можна, я ж живу у вільній країні. Хіба не за це ми боремося? Я сама собі вирішую, якою мовою розмовляти, в якому напрямку рухатися, і взагалі, мені ніхто не «указ».

Приблизно таку відповідь від менеджера інтернет-магазину отримала моя фб-подруга, коли озвучила прохання, щоб він почав розмовляти українською.

А що? Країна вільних людей… Хіба не за це ми боремося?

І я вже зо два тижні помічаю ось це новітнє для мене пояснення, що Україна – це територія свободи, і всі громадяни в ній вільні говорити тією мовою, яка їм зручніша. Ну і звісно ж мова не про китайську чи кримсько-татарську.

Дивно, але тоді країни Європи, за такої логіки, – «невільні». Виходить, що вони усі пасуть задніх в питаннях захисту свобод. Бо ж там без знання державної мови на роботу в магазин не влаштуєшся.

Я це сприймаю як чергову відмазку. Але треба врахувати, що таким чином нами маніпулюють. Тобто такі вмілі маніпулятори дуже швидко вичисляють наше слабке місце і штрикають у нього.

Тобто, маніпулюючи фразою про територію свободи, людина свідомо чи підсвідомо заганяє себе в рабство і тягне за собою інших.

Згадуються слова Вільяма Фолкнера, який писав: «Ми живемо у вільній країні, де кожен ув᾿язнений має право на спробу втечі, а кожен наглядач чи вартовий має право поцілити йому в спину, якщо він не зупиниться після першого попередження».

Заохочуймо працівників розмовляти українською на своїх робочих місцях. Для цього достатньо сказати: «Розмовляйте, будь ласка, українською». А якщо почуєте про територію свободи, то можете нагадати, що їхня свобода закінчується там, де починається ваша.

Ви ж не в їхньому домі права качаєте.

Проєкт реалізується ГО «Ґендерний креативний простір» спільно з ГО «Фундацією прав людини» та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.

Олена Мороль, лучанка