Пропаганда та маніпуляції. Критерії розпізнання пропаганди
Напевне, останнім часом ви часто чули в медіа та в розмовах слово «пропаганда». Воно увійшло в активний словник громадян України з початком Революції гідності 2014 року. А чи знаєте ви, що пропаганда — не винахід сучасного інформаційного світу, а давній інструмент впливу на громадську думку?
Пропаганда — цілеспрямоване поширення ідей та моделей поведінки серед широких мас населення. Слово походить від латини і в перекладі означає «те, що має бути поширене».
Виникнення терміну пов’язують із буллою (посланням) Папи Римського від 22 червня 1622 року, яка мала назву Congregatio de Propaganda Fide. У ній ішлося про створення організації для координації місіонерської діяльності, тобто для поширення віри. Цікаво, що в цій буллі мова була, зокрема, про недопущення використання цієї діяльності в політичних цілях. За іронією долі, з часом пропаганда стала невід’ємною складовою саме політики.
Слова «пропаганда» та «маніпулювання» часто вживаються як синоніми, але це не зовсім коректно. Пропаганда завжди має на меті добитися від вас якось поведінки: перевиконувати показники на виробництві, воювати за державу чи віру, підтримувати партію чи уряд. Але можуть бути й такі речі, як мити руки перед обідом чи не вживати наркотиків. Тобто пропаганда може цілком відповідати вашим інтересам і потребам. Вона не завжди є чимось нечесним, шкідливим для вас. І вона не обов’язково пов’язана з брехнею.
Натомість маніпуляція — це вже викривлення інформації, створення неадекватної картини світу у ваших головах; культивація у вас «штучних потреб» (того, чого насправді вам не треба, але маніпулятор робить для вас це життєво необхідним), щоби змусити діяти в необхідному для маніпулятора напрямку. Маніпулятор добре знає ваші потреби і слабкості, страхи й комплекси. Він знає, що і як треба вам сказати чи показати, щоби спонукати до дії. Він знайде час і місце, щоби зробити це найбільш ефективно. У реальності пропагандисти дуже часто вдаються до маніпуляцій. Саме тому ці слова часто розглядаються як синоніми.
Пропаганда як діяльність виникла задовго до папської були. Вже в давні часи, в добу запеклих міжплемінних воєн, вояки всіляко намагалися злякати ворожих бійців, щоби скувати їхню волю й переконати у своїй перевазі. Деякі народи були настільки успішні в цьому, що про їхні пропагандистські штучки ми знаємо й нині. Американські індіанці з дитинства в нас асоціюються з розфарбованим обличчям і бойовими криками. Вікінги заточували собі передні зуби (на кшталт кликів): така усмішка в бою добряче лякала. Рогаті шоломи — теж спосіб налякати ворога, але це вже не вікінги. Такі речі були «в моді» у вандалів, а вікінгам їх приписали літератори-романісти ХІХ століття.
Володарі давніх країн активно вдавалися до пропаганди серед своїх же громадян — для підвищення свого авторитету і зміцнення влади. Давні хроністи переконували в божественному походженні влади фараона, хана, султана. У Давньому Римі повстанців і бунтівників розпинали на хрестах, і хрести ставили вздовж доріг на пострах іншим. Тимчасом як практика тріумфів (полководці-переможці урочисто, з парадом, входили у Рим, з усіма символами їхніх перемог, із закутими в кайдани заморськими царями і т. п.) підвищувала престиж влади в очах простих римлян. Варяги-русь обґрунтовували своє панування над слов’янами тим, що ті були неспроможні до врядування і самі їх запросили…
Мистецтво пропаганди відточували представники молодих релігій — християнства, ісламу, буддизму — для поширення своїх поглядів. Вони демонстрували дива, скоєні їхніми пророками, обіцяли людям вічне життя та інші блага, якщо ті перейдуть у їхню віру. Та релігійна пропаганда далеко не завжди була мирною. Ранні мусульмани насаджували її за допомогою своїх мечів, та й християни не шкодували єретицької крові для зміцнення своїх церков.
Із часом пропаганда ставала складнішою. З одного боку, це пов’язано з появою засобів масової інформації — каналом спілкування одночасно з мільйонами. З іншого боку, дедалі ширилося демократичне врядування, де громадянин не лише сплачував податки, а й голосував за різні політичні програми, брав участь у прийнятті державних рішень, а отже повинен розбиратися в політиці, економіці. Вже у ХІХ столітті політичні партії змагалися за вплив на ЗМІ, щоби мати можливість схиляти виборців на свою користь. У першій половині ХХ століття тоталітарні держави (СРСР, Німеччина, Італія) встановили контроль над ЗМІ і зробили пропаганду одним із головних інструментом державної політики. Переглядалося й використання пропаганди у війні; тепер пропаганда не лише деморалізувала ворожого солдата, а й збивала з пантелику його командувачів, стимулювала бунти в тилу, забезпечувала підтримку міжнародного середовища тощо.
На початку ХХІ століття вже сама інформація почала використовуватися як зброя. Відповідні технології та прийоми відпрацьовує Російська Федерація у війні проти України. Російські військові стають лише елементом військових дій. У першу чергу ведеться війна інформаційна — введення в оману українських громадян, сіяння паніки, залякування Європою та Америкою, дестабілізація всередині держави. Саме тому цей спосіб ведення війни називають гібридним: якщо раніше пропаганда виконувала допоміжну роль, то тепер перетворилася на один із основних способів ведення війни.
Ба більше: в умовах, коли держави перебувають у стані постійної протидії й боротьбі за вплив одна на одну, маніпуляції та пропаганда стають елементом повсякдення. Тому так важливо розуміти, як нами можуть маніпулювати, і вміти вчасно виявляти, коли на нас здійснюється пропагандистський або маніпулятивний вплив.
Хоч пропаганда найчастіше схожа на медійний продукт, є критерії, за якими її відрізняють:
- Чітке оцінювання.
Журналістський матеріал характерний нейтральністю висвітлення подій. Це зроблено для того, щоб читач міг сам зробити висновок дивлячись на об’єктивні факти, наведені журналістом. У пропаганді все подано в “чорно-білому” світлі. Хтось в цьому матеріалі поганий, а хтось – хороший. Є чіткий розподіл на “друг” і “ворог”. У пропагандистській статті нема невизначеностей. Все чітко й однозначно. - Ярлики.
Для того аби підсилити людське розуміння про “хороших” і “поганих”, пропагандист придумує назви, які б вказували на людину. Російська пропаганда часто каже: у Києві править “хунта”, а на сході воюють “ополченці” й “повстанці”. Ярлики можуть бути досить вигадливими, типу “зелені чоловічки”. Для пересічного громадянина звучить необразливо і навіть кумедно. А як тобі те, що це слово означає “озброєний і готовий вбивати українців російський вояка”? - Захист “своїх”, приниження “ворогів”.
Публікація лише хороших новин про чиновників, що виступають прихильниками пропаганди та негативу про тих, кого пропагандист вважає ворогом. В таких статтях ворог ще й будує конспірологічні схеми, якими хоче нашкодити владі. В агітаційних матеріалах історія переписується під поточні потреби. Звідси беруться такі фрази як: “Росіяни, українці й білоруси – один народ!” (хоча в усіх нас різна історія) або “Крим – російський”. У цих прикладах ми спостерігаємо, як пропаганда змінює історію. Також вона може приписувати й інші науки, дослідження, факти. Відповідно, в інтернеті ти їх не знайдеш, бо вони вигадані. - Підміна понять.
Спотворення або використання не за призначенням слів. Наприклад, анексію Криму російські ЗМІ назвали “поверненням у рідну гавань”. Це формує хибне поняття про подію в суспільстві. Так, завдяки влучному підбору слів і жонглюванню синонімами з різним відтінком маніпулятори створюють необхідне ставлення людей до події. - Розділення понять.
Російська пропаганда активно просуває тезу про “компромісний мир” (на умовах капітуляції України), пояснюючи це хибною думкою, що ми братній народ і нас посварила влада. - Узагальнення.
Окрема подія узагальнюється висновками агітатора: “Всі вони однакові” або “Якщо поганий той, то всі інші з ним заодно”. - Пропагандистські кліше.
Шаблонні вислови, що коротко у формі гасел (для кращого запам’ятовування) дають однозначну оцінку суспільно-політичним явищам і часто паралельно є закликом до певних вигідних пропагандисту дій. Приклади: “Ющенко – ТАК!”, “Крим наш!”, “Зробимо їх разом”. - Багаторазове повторення меседжу з незначними варіаціями.
Коли незручну правду важко приховати, включається режим множинності версій і цілої конспірології. Це робиться для розмиття справжніх обставин певних подій і відволікання суспільної уваги від реальної версії. Свіжий приклад: рейс МАУ “Тегеран – Київ”. Пасажири та екіпаж загинули 8 січня. Поки Іран не визнав свою провину, писали і про несправність літака, і про закінчення пального, і про заборону посадки. Виявилося, іранська ракета збила літак.
Автор публікації
