П’ять міфів про сексуальне насильство

Міф номер 1. Більшість нападів на сексуальному ґрунті здійснюється незнайомими людьми

Сцену, в якій на жінку, що повертається додому пізно ввечері неосвітленою вулицею, хтось нападає, як і раніше, можна часто побачити на екранах телевізорів. Однак у реальному світі як зґвалтування, так і будь-яке інше небезпечне зазіхання сексуального характеру зі значно більшою ймовірністю відбувається вдома, і жінки страждають від рук тих, кого вони добре знають.

Міф номер 2. Якщо з тобою справді трапилося таке, ти одразу заявиш у поліцію

За даними міністерства внутрішніх справ Великобританії, про 46% зареєстрованих випадків зґвалтування було заявлено того ж дня, а 14% потерпілих знадобилося понад пів року для того, щоб набратися духу та звернутися до поліції. Якщо жертвою була дитина, то відстрочка із заявою може затягтися ще більше: лише 28% тих, кому менше 16 років, повідомили про скоєний на них напад у той же день, а приблизно третина відкладала звернення до поліції понад пів року. І це стосується лише тих злочинів, про які рано чи пізно заявляли. Багато жертв цього не роблять взагалі.

Міф номер 3. Якщо про злочин на сексуальному ґрунті повідомити негайно, то слідчим органам буде порівняно легко розібратися у справі та пред’явити звинувачення

Що в цьому твердженні правда? Ті, що пережили сексуальне насильство і одразу про це повідомили дійсно з куди більшим ступенем ймовірності пройдуть всі необхідні медичні обстеження – наприклад, для ідентифікації насіннєвої рідини нападника, його слини та ДНК. Крім того, експерти одразу зафіксують травми (синці, порізи тощо), що допоможе звинуваченню довести застосування сили. Але така процедура зовсім не гарантує того, що злочинця буде відразу схоплено і засуджено, або що справу почнуть розслідувати. Це доводять численні приклади із практики американської поліції, коли зібрані свідоцтва зґвалтування так і зберігаються у поліцейських архівах. До того ж докази сексуального акту не дуже допомагають, якщо той, хто вчинив його – партнер або добрий знайомий.

Міф номер 4. Якби ти справді не хотіла, ти б чинила опір

Різні люди вдаються до тактики, коли їм загрожує сексуальне насильство. У своїй книзі “Серійні жертви”, що вийшла у 2008 році, криміналіст з Веллінгтонського університету Ян Джордан описує те, як поводилися в подібних випадках 15 жінок, кожна з яких зазнавала насильства з боку одного й того ж чоловіка. Хтось пробував розмовляти, хтось відбивався, а дехто намагався піднятися над ситуацією – начебто це відбувається не з ними (психологи називають це усуненням чи розщепленням особистості). У ході іншого дослідження, здійсненого на базі 274 звітів американської поліції, було виявлено, що тільки 22% тих, хто пройшов через таку ситуацію, вдалося уникнути зґвалтування, опираючись і голосно кричачи. Більшість (56%) намагалася просити помилувати, умовляти ґвалтівника, решта ж, як вони потім розповіли, просто скам’яніла від жаху. Різна поведінка може бути більш менш ефективним у різних обставинах. Наприклад, ті жінки, які активно пручаються, з більшою часткою ймовірності зможуть уникнути зґвалтування, але водночас дуже ризикують отримати серйозні травми – особливо якщо ґвалтівник має зброю. З іншого боку, благаючи, плачучи або намагаючись навчити нападаючого, жертва також ризикує отримати травми, якщо напад відбувається вдома.

Міф номер 5. Досвід, що травмує психіку, спотворює пам’ять – можливо, ви згадуєте те, чого не було насправді

Багато хто з тих, хто зазнав сексуального насильства, часто стверджує, що ясно пам’ятають окремі подробиці – звуки, запахи і візуальні образи, пов’язані з нападом, навіть через роки і десятиліття. Однак коли їх просять згадати точний час того, що сталося або те, де знаходилася та чи інша людина під час нападу (деталі, які зазвичай цікавлять поліцію і слідство), вони часом важко відновлюють це в пам’яті, а то й суперечать самі собі, що ставить під сумнів їх свідчення.

І все через те, що спогади про події, що травмують психіку, укладаються в нашій пам’яті зовсім інакше, ніж звичайні спогади. Зазвичай ми кодуємо те, що бачимо, чуємо, відчуваємо і нюхаємо, і складаємо в комірки нашої пам’яті разом як комплекс пережитого. І потім, коли ми згадуємо той чи інший день, події постають у нашій пам’яті складно і всі разом, як єдина історія. Однак під час травмуючих подій організм виділяє гормони стресу. І вони змушують мозок концентруватися на тому, що відбувається тут і зараз, через що загальна картина затьмарюється або губиться.

Цей проєкт виконується у співпраці з громадською організацією «Фундація прав людини» та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.

#PeaceInDigitalEra

#ФундаціяПравЛюдини

#HumanRightsFoundation

0

Автор публікації

Офлайн 6 місяців

cuclops

0
Коментарі: 0Публікації: 6Реєстрація: 18-11-2021

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю