Сила слова

Ми зараз багато говоримо про зброю, і причина тому очевидна: нам потрібна зброя, щоб побороти ворога на полі бою. Автомат чи кулемет – мінус один росіянець, високоточний потужний хаймарс – мінус московитська база чи підрозділ. Ми легко оперуємо поняттями ППО, дрон, безпілотник, стугна, байрактар. Такі реалії часу, що обговорення зброї, оборонної й наступальної, міцно увійшло в наше життя.

Як люди не військові, ми також маємо зброю, якою можемо ефективно наближати нашу перемогу, знищуючи зросійщення в українському суспільстві: це – наша мова. Приємно спостерігати, як українці все масовіше свідомо переходять із російської мови спілкування не лише на робочому місці, а і в побуті, змінюють на українські налаштування в гаджетах, читають українську сучасну літературу, переосмислюють класиків, відтворюють забуту й забиту в совєтських концтаборах культурну спадщину, дивуючись її різноманіттю й багатству.

Звісно, не у всіх вистачає на те усвідомленості, умовний шлунок інколи промовляє голосніше за умовні мізки, і лозунг «какая разніца» так просто свої позиції не здає. Та й десятиліття вимивання історичної пам’яті даремно не пройшли, на жаль. Тому, вперто чіпляючись за спогади радянського дитинства, окрема частка суспільства ревно захищає пам’ятники Пушкіну, при цьому навряд чи відповість на елементарні питання про Сандармох чи Розстріляне відродження. Прикро, але так вже склалося, що навіть ракети над головою, тисячі смертей і очевидний сучасний геноцид, який влаштовує росія на українських землях в режимі реального часу, виправляють малоросійство вкрай повільно.

Але навіть повільний поступ розвитку української мови сьогодні є швидшим і ефективнішим за попередні намагання патріотично налаштованих українців побороти віками насаджену нам меншовартість. Все менше співгромадян «ведуться» на маніпулятивне «на фронті розмовляють російською», «я користуюся російською, щоб мене розуміли люди з інших країн» (яких-то, цікаво?), чи «наполягаючи на українській мові, ми відштовхуємо мешканців сходу України». Маячня і спроба прикрити вперте небажання розмовляти мовою своєї держави.

І якщо із загальним вектором на розвиток української культури і мови ми вже розібралися, то із мовою війни – ні. Чи мають українці право на вираження своїх почуттів і емоцій? Чи мають українці право на агресію? Дискусія виникла після тексту, опублікованого Дашою Малаховою в Інстаграм (до речі, Даша – таке собі зросійщене ім’я, як і Наташа чи Ксюша). Медійна персона із численною аудиторією стверджує, що ми, українці, не повинні висловлюватися мовою ненависті, втішатися із втрат ворога, оскільки таким чином ми перетворюємося на них, є нічим не кращими, ніж росіяни.

Чуєте? Інфлуєнсер (простигосподи) акуратно і обережно просуває наратив, що, мовляв, українці можуть бути нічим не кращі за тих нелюдів, які на них напали. Тобто коли в нас стріляють, вбивають ракетами, отруюють наші родючі землі на багато років вперед, ми не маємо права відкрито висловити праведний гнів? За Малаховою (вона, до речі, обговорювала це в інтерв‘ю із Наташею Власовою, такою собі прибічницею проросійських сил, яка прилаштувалася в українських медіа), ми повинні культивувати виключно мову миру, людяності, добра і благодаті. Вам не здається, що це – таке ж викривлення і маніпуляція, як «військові на фронті розмовляють російською», га?

Воєнна лірика Людмили Горової («Враже»), пісня «Колискова для ворога» (Стасік), крилаті гасла сучасної війни – приклади сильних енергетичних текстів, які підтримують українців у найважчі часи. Не даремно хештег #моярусофобіянедостатня набув неабиякої популярності в українському сегменті соцмереж. Це не ми погані сварливі люди, це вони розбудили в нас потужні віковічні захисні сили, здетонували мовний заряд, розбурхали стародавню енергію мотанок, мольфарів, заклинань і замовлянь. Ми маємо право вивільняти цю енергію у боротьбі проти світового зла. Ми маємо право на будь-які емоції, навіть на агресивні, щодо ворога чи колаборанта.

Що ми не маємо робити – то це хейтити своїх. Багато репортажів, сюжетів, текстів, випусків, блогів створено про різницю між хейтерством і конструктивною критикою мій улюблений ось:

Ми, українці, любимо внутрішню боротьбу: шукаємо, на кого вилити свою пасивну агресію, кого звинуватити, кому зіпсувати день їдкими коментарями… Це якийсь український вид спорту – чубитися між своїми, щоб потім у процесі пропускати удари від чужих. Так було сто років тому, і ми маємо зробити все від нас належне, щоб цього не сталося знову. Пам’ятаймо, хто наш ворог, будьмо добрішими одне до одного. Пильнуймо. Використовуймо зброю слова, його енергію за призначенням, проти русні і внутрішніх колаборантів. Воно помічне.

0

Автор публікації

Офлайн 3 тижні

Nataly Makhynia

7
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 23-11-2021

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю