Спочатку ми не знали, що робити. Тебе кинули в море, а ти не вмієш плавати. І ти вигрібаєш, і від того, як ти вигрібаєш, залежить і твоє життя, і життя того хлопця, який на передовій.
Людям, які мали такий досвід у 2014 році, зараз легше. Ми знаємо, що потрібно в першу чергу, що потрібно в другу, що в третю. І психологічно також легше.
Водночас у кожного волонтера є свій посттравматичний стресовий розлад. Після боїв за Іловайськ, Донецький аеропорт та Дебальцевого, після відвідин запорізького моргу, я заборонила собі жити. Не купувала речі, не дозволяла їздити у відпустки. Закінчилося це кардіологічною реанімацією. Тоді зрозуміла, що потрібно обрати життя, інакше постраждають мої діти.
Так ми навчились працювати в режимі марафону, а не спринту.
Перше: треба бути стресостійким. Я придумала вираз: «зроби добро і тікай, поки за це не прилетіло». Що б ти не робив, як би ти не робив, все одно будеш подобатись не всім. Не звертайте уваги на хейт.
Я 12 років маю власний бізнес, вмію проводити досить жорсткі переговори. Більших «срачів» ніж волонтерських я не бачила ніколи. У волонтерство приходять люди з різними соціальними ролями та світоглядами, через що постійно відбуваються конфлікти.
Друге: треба бути жертовним. У 2014 році моїй старшій дитині було три роки. Він мене не бачив шість місяців: з травня до листопаду. Зараз моїм молодшим двійнятам теж три роки, і ситуація повторюється.
Третє: треба навчитися сказати собі: «Стоп, мені треба відновити сили, аби працювати далі».
Четверте: треба бути готовим визнати власну нездатність подолати психологічні наслідки. Якщо відчуваєте в собі щось, що не можете зрозуміти, звертайтесь до психологів та психотерапевтів.
Цей проєкт виконується у співпраці з громадськими організаціями “Гендерний клуб Дніпро” та “Фундація прав людини” та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.
