Хроніки війни в моїй кімнаті

Війна. Повномасштабна, а не вторгнення у 2014 році, адже тоді я належала до категорії людей, яким пощастило більше, хоча у нас і жили певний час родичі з Донецької області. Потім повернулися – і перебувають там і досі. Не всі, правда, бо ті, що молодші, вирішили переїхати від війни. У Краснодарську область. У росії.

Але цей текст не про них. Розповіді про війну очима очевидців через роки будуть скарбом історичної спадщини. Це навіть ліпше від щоденника (якби я його вела, звісно), та я не впевнена чи використовують люди у подібних матеріалах іронію і сарказм. Принаймні, я постараюся хоч трошки дотримуватися рамок жанру.

Війни я боятися почала ще з середини січня цього року. Ходила накручувала себе (що з моїм рівнем тривоги було зовсім не важко), розповідала про свої переживання і хвилювання рідним та друзям, але, звісно, у відповідь отримувала або поблажливу посмішку, або взагалі ледь не знущання. Чекала я і вночі 4 лютого, і 16 лютого. До 22 лютого мене вже попустило і я навіть поїхала записувати стрім до краєзнавчого музею, бо пари самі себе не зроблять, на жаль. І здавалося, що життя налагодилося, все добре, все як завжди.

Але прокинувшись вранці 24 лютого, я побачила свою маму, яка ходить по будинку, і з її розширених очей (наскільки це взагалі можливо в ситуації з моєю мамою) зрозуміла, що почалося. Спершу були сльози. Враховуючи те, що я живу біля ЗАЕС, буквально за сім кілометрів від неї, то причин для хвилювання ставало більше з кожною хвилиною.

Потім все як в тумані. Лише червоним виділяється у спогадах страх і гнів. Нелюдська агресія й абсолютна безпомічність. Згодом додалося навчання, з нього виплили додаткові переживання. Психіка наче адаптувалася. Звісно, це лише здається, що адаптувалася.

Проте війна нагородила не тільки постійною тривогою і проблемами з навчанням, але й взагалі проблемами з усім, на чому треба концентруватися. Втім, якщо тоді, у лютому-березні, це було майже неможливо, то зараз просто важко. Також це вторгнення подарувало мені нових людей, які стали мені друзями й хорошими знайомими. Звісно, було б набагато краще, яким ми познайомилися на дні народження спільної подруги або на якихось посиденьках з кавою у вільний від пар день.

Але маємо, що маємо. Життя триває! і дуже потрібно саме в такий час, як зараз, не втрачати до нього жагу.

0

Автор публікації

Офлайн 3 тижні

vantae

0
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 22-11-2021

You may also like...

Залишити відповідь

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю