Чому деяким українцям важливо «перевиховувати» свою свідомість вже сьогодні?
Анастасія Кальян
Ми живемо у дуже непередбачуваному світі… Сьогодні йде повномасштабна війна. Завтра всі події можуть обернутись іншою стороною і кидати на українців тінь свободи. Основне слово – тінь, бо ніхто не знає що її утворює: справжнє мирне сонце чи штучні прожектори, власники яких прагнуть заволодіти свідомістю нових народів.
Думаю, ні для кого не секрет, що зародження сприйняття довкілля починається з дитинства. Може тому так важливо з чим саме взаємодіють українські діти кожен день. Я росла в «мирному» середовищі… Ні, це не означає, що в спокійному… навпаки… я росла в середовищі «а какая разніца». Так продовжувалось до 2013 року. Кривавого року. А потім все життя розділилось на «до Майдану» і «після Майдану».
Перша огида прийшла до всього російського, що вивчалось у зарубіжній літературі. Окей, я читала українські переклади, бо не могла сприймати оригінали творів «вєлікіх» взагалі. Але ж однаково… З висоти свого сьогоденного досвіду думаєш: «Та що ж за дурня… законні території України вже були анексовані та окуповані, тисячі свіжих могил наших солдатів вже стояли під небом, а діти продовжували вивчати ті всі «Злочини й кари»».
Нині ж, в час, коли українці зрозуміли хто є хто, і вже пройшло повне викорінення усього рашистського, залишається актуальним питання особистого вибору українців. Мовиться не про покоління дітей війни, зовсім ні, їхні пріоритети зрозумілі і прості – помста за скалічене дитинство; йдеться про перелом у свідомості тих, хто жив у часи «побратимства» після розпаду Катівні республік. Тільки це дасть ефективний результат.
Повний перехід на солов’їну в громадських місцях – ось перший крок до наближення перемоги. Мені дивно було чути як батьки розповідали, що раніше (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) в українських містах-мільйонниках було соромно розмовляти українською. Що? Як таке взагалі може бути? Може вже хоч зараз наш народ нарешті знищить ті пережитки імперіалізму та тоталітаризму, що автоматично ставили україномовних на нижчі щаблі суспільства? Українська мова – гордість. Я пишаюся тим, що в повсякденні спілкуюся українською. Я пишаюся тим, що знаю рідну мову досконало. Я пишаюся тим, що маю змогу поширювати свої думки солов’їною, завдяки «свободі слова». То може заради цього і варто жити в такі складні часи? Як би не було важко… кожен з нас повинен нести свою культуру. Ми унікальні. У нас свої традиції, символи. Ми самодостатні. Кожен українець виконує свою благодійну місію у цьому світі, і все це веде лише до розквіту, повірте!
Проєкт реалізується Національним університетом «Чернігівська політехніка» та ГО «Центр гендерної освіти» спільно з ГО «Фундація прав людини» та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.
Автор публікації
