Інклюзія в Україні: лити сльози в подушку або зібратися та діяти?
Інклюзія (від англ. inclusion – включення, залучення) – процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі. Найчастіше у контексті інклюзії йдеться про необхідність залучення людей з інвалідністю до суспільного життя, подолання дискримінації та створення безбар’єрного простору.
За даними Державної служби статистики, станом на 1 січня 2021 року в Україні налічується 2 мільйони 703 тисячі людей з інвалідністю. З них – 163,9 тисяч дітей. Держава активно працює над впровадженням інклюзивної політики у різних сферах життя, зокрема в освіті: 30 тисяч дітей вже навчаються в інклюзивних класах. Але це досі доволі низький показник, зокрема через побоювання батьків дітей з особливими освітніми потребами віддавати їх до інклюзивних класів. І нехай не кожен із нас може відкрити інклюзивну групу дитсадка чи встановити підйомник, але прискорення процесу інклюзії дійсно в руках кожного.
Інклюзія – це насамперед шляхи комунікації: як ми шукаємо канали спілкування, щоб залучити якомога більше людей до взаємодії.
Інклюзія – це спосіб життя. Ми маємо думати про те, чи наші рішення та дії не вилучають тих, для кого ми працюємо чи створюємо певний продукт. До прикладу, якщо ми запланували лекцію, чи всі зможуть потрапити на неї? Якщо ми будуємо новий палац культури, то чи всі зможуть скористатися його приміщеннями? Якщо ми створюємо освітню програму, то чи всі діти та дорослі зможуть долучитися до участі в ній?
Інклюзія – це про повагу до людської гідності, бо вона є джерелом прав людини.
Інклюзія – це недискримінація. Якщо немає інклюзії, найчастіше ми можемо говорити, що відбувається дискримінація. Тобто навмисно чи ненавмисно створюються перешкоди в реалізації прав чи потреб людини.
Інклюзії потребують, зокрема, люди зі слабким зором чи слухом, з порушенням опорно-рухового апарату, із затримкою психічного розвитку, з розумовою відсталістю, обдаровані, гіперактивні діти, люди з аутизмом, замкнуті люди.
Підходи до людей з інвалідністю. У світі є чотири типи ставлення до людей з інвалідністю.
- Благодійний
- Медичний
- Соціальний
- Правозахисний.
У разі благодійного підходу часто до людей з інвалідністю ставляться як до об’єкта, як до нерівних собі. Часто їх сприймають як джерело проблем.
У разі медичного – людина також розглядається як така, що не має рівних прав. У суспільстві є уявлення норми, до якої таку людину можна підтягнути медичними засобами. От коли ми підтягнемо її до норми, тоді ми розмовлятимемо з нею на рівних.
Соціальний підхід вважається революційним, порівнюючи з першими двома. Він свідчить, що кожна людина є унікальною, а інвалідність – це не проблема людини, а проблема суспільства.Ми з вами створюємо бар’єри, що не дозволяють людині повноцінно брати участь у соціальному житті та реалізовувати свої базові потреби. Ми зводимо будівлі, непристосовані для людей, які пересуваються на візку. Ми орієнтуємося переважно на візуальну інформацію, запровадили звукові сигнали, які кажуть нам, що щось сталось.Усі ці перешкоди створило суспільство, бо воно не думало про людей з інвалідністю і про те, що можна розбудувати простір та комунікацію без бар’єрів. Тож головне завдання суспільства – розбудувати такий простір, а не щоб людина пристосовувалася до нього.
Правозахисна модель схожа на соціальну. Вона наполягає: якщо бар’єри не усуваються, то це – порушення прав людини та дискримінація. Цей підхід відстоює, щоб у людини були механізми оскарження дискримінації, аби домогтися відновлення порушених прав. Якщо дитину не взяли до школи через її інвалідність, то це питання вирішують через Міністерство освіти і науки України. А якщо дорослу людину не приймають до вишу або не забезпечили їй гідних навчальних умов, то це – дискримінація, і такий громадянин чи громадянка може звернутися до суду за відновленням своїх прав. Наша організація, а також інші правозахисні організації надають юридичний супровід таким громадянам та громадянкам.
Автор публікації
