Дистанційне навчання під час війни: мій досвід
Бути студенткою в країні, де йде війна – дуже складно. Чому? Спробую описати свій досвід у цьому блозі.
Вересень був чудовим місяцем. Сповненим надій та сподівань… Сподівань на те, що ми нарешті зможемо вчитися в університеті очно, бачити викладача та одногрупників на власні очі. Але розпочалася курська операція і, на жаль, не склалося.
Перший день без необхідності їхати в університет був для мене щасливий. Можна було прокинутися, нікуди не поспішати, поснідати прямо в ліжку, випити кави та підключитися до заняття. Було дуже дивно бачити свого викладача у піжамі, з розпатланим волоссям та без макіяжу. Звісно, що я виглядаю десь так само, але чомусь я відчувала, що можу так виглядати, а ось викладач – ні.
Стало нудно десь на десятій хвилині… Я весь час відволікався на маму, яка у сусідній кімнаті збиралася на роботу, потім на потребу випити ще кави, а далі вже на якісь свої справи… Звісно, що в аудиторії я так само могла знайти купу справ, які робити, але я б частіше включалася у те, що говорить викладач. Але тут мені було навіть важко слідкувати за тим, про що ми говоримо.
Десь за тиждень дистанційної освіти я вже могла виокремити типи викладачів, хто і як проводить дистанційні пари.
Були ті, хто сам не включав камеру і від нас цього не вимагав. Завдання всі були максимально самостійні, навіть лекції ми читали самі, а потім могли обговорити чи поставити питання.
Були ті, хто сам включав камеру, але нас не змушував цього робити. Тоді пара була схожа на театр одного актора, де наш викладач викладався на повну, у той час як кожен з нас міг займатися кожен своєю справою.
І третя група викладачів, найважчі. У них треба було вмикати камеру, бути активним. Ми весь час щось обговорювали, відповідали на питання, працювали в групах. На кожному занятті була якась дивна форма взаємодії, вправа чи задача, яку ми раніше не виконували. Тут уже не можна було просто лягти спати.
Який тип викладачів подобається мені найбільше і чому – розкажу в наступних частинах мого блогу.
