Війна як фактор згуртованості: як лихо об’єднало українців
Я ніколи не думала, що мені доведеться писати про війну. Саме не з підручника історії, а з власного досвіду. Всі ми з власного досвіду знаємо що війнам – це страшно. Але парадокс у тому, що саме вона показала нам, ким ми є насправді. І, як би це дивно не звучало, вона навчила нас згуртованості.
До повномасштабного вторгнення ми частіше сварилися через дрібниці. Різні політичні погляди, мови, регіони. Іноді здавалося, що ми країна, яка просто «живе поруч», а не разом. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, усі ці умовні межі зникли. Львів допомагає Харкову, Київ приймає переселенців із Маріуполя, волонтери з Тернополя збирають бронежилети для хлопців з Дніпра. Люди, які ніколи не були знайомі, допомагають одне одному просто тому, що вони українці.
В перший же день війни більшість людей які залишилися в Україні виїхали в села, і ось до прикладу в нашому селі організували пункт допомоги для внутрішньо переміщених осіб. Я сама допомагала носити коробки, сортувати одяг, готувати гарячі обіди. І бачила, як зовсім різні люди бабусі, підлітки, мами та діти працювали разом. Не заради подяк чи лайків у соцмережах, а просто тому, що не могли інакше. Було відчуття, що ми разом і це було щиро.
Мені здається, що саме в момент трагедії, коли все руйнується, зовні і всередині, ми починаємо цінувати те, що дійсно важливо, а саме життя, підтримку, людяність. Війна об’єднала нас не тільки як націю, а як людей. Бо ми нарешті зрозуміли, що маємо спільного ворога, але ще маємо спільне бажання жити в мирі, на своїй землі, і відчувати плече поруч.
Зараз ми часто чуємо слова «єдність» і «згуртованість», і комусь може здатися, що це просто красиві фрази. Але я бачила на власні очі, як ці слова виглядають у дії. Це коли люди діляться останнім. Коли на блокпосту військовий дякує за термос з чаєм. Коли незнайома бабуся кладе яблука у торбу з продуктами для бійців. Це – справжня єдність. І вона народилася у вогні.
Я дуже сподіваюся, що коли ми переможемо ми не втратимо цю згуртованість. Що залишимось такими ж небайдужими. Бо як би не було боляче, саме це лихо навчило нас бути ЛЮДЬМИ.
Цей проєкт виконується ГО «Центр гендерної освіти» у співпраці з громадською організацією «Фундація прав людини» та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.
Автор публікації
