Дружба і співпраця, як запорука успіху

В подруг і партнерок Ірини Острогляд і Вікторії Свиридової дуже багато спільного.

СХОЖІ ДОЛІ

Вони обидві – двічі переселенки з Алчевська Луганської області: у 2014 році доля закинула обох разом з родинами в Запоріжжя, в у 2022 році – у Свалявську громаду Закарпаття. І це далеко не єдине, що об’єднує жінок – у них схожі родини, схожий підхід до виховання дітей, до відповідальності за родину й до духовності. І їх обох війна позбавила стабільності в житті. Ірині, яка виховує семирічного сина Савву, – 28 років. Віторії 32 роки. Дев’ятирічну доньку Поліну Віка народила 31 травня 2014 року, і коли немовляті було 18 днів, була змушена вперше тікати від війни з Луганщини в Запоріжжя. Шестирічний Тимофій народився вже в Запоріжжі.

Обох жінок війна позбавила можливості вчасно отримати “дипломну” професію: через різні обставини Віка залишила технікум в Алчевську, де отримувала фах економіста, а Іра не змогла закінчити Первомайське медичне училище. Щоправда, знання, здобуті за кілька років навчання й практики, обом все-таки стали у пригоді.

Восьмирічний період між двома переселеннями обидві подруги присвятили сім’ям, вихованню дітей, тим часом матеріально обидві родини забезпечували чоловіки.

Чоловіки й наразі в обох родинах продовжують працювати й забезпечувати дружин і дітей.

– Але ми переконані: час заробляти й нам, щоб родини були більш підстрахованими в матеріальному плані, щоб розвантажити наших чоловіків, і просто щоб бути самодостатніми, – кажуть подруги.

Тим більше що діти в обох підросли й у побутовому плані давати їм ладу стало значно простіше.

ДОПОМОГА КОУЧ-ЦЕНТРУ, ВЛАСНИЙ ВНЕСОК У МАЙБУТНЮ СПРАВУ Й ПЛАНИ

– Зорієнтуватись у тому, як знайти для себе справу в Закарпатській області, нам дуже допоміг коучинговий центр, організований громадською оганізацією “Майстерня щастя”, – розповідають Вікторія й Ірина. – Ми отримували гуманітарну допомогу в Старобільському хабі, спілкувались із громадськими активістками й завдяки цьому спілкуванню зрозуміли: час припиняти обмежуватись “гуманітаркою” – треба шукати для себе більш-менш надійні шляхи заробітку. Яким чином це робити, з чого почати, де і як можна отримати допомогу – розібратись із цим нам допомогли в коуч-центрі.

Жінки зупинились на рішенні удвох надавати б’юті-послуги, відкривши спільний салон. Ірина обрала манікюр (у перспективі педікюр), Вікторія – майстрині бровиста та ламімейкера (ламінування вій та брів, корекція брів).

…Зрештою наразі мешканки Сваляви та сусідніх населених пунктів вже користуються їхньою послугою. І в усій цій історії найбільше вражає те, наскільки жінки (маючи маленьких дітей і величезну купу побутової роботи) зуміли від планів перейти до діла.

Буквально за лічені тижні Віка й Іра пройшли відповідне навчання, отримали сертифікати. Навчання оплачували самостійно, треба було по кілька днів залишати родини, дітей, а у випадку Віки й лежачу бабусю, їхати в інші населені пункти… Допомогала підтримка чоловіків та одна одної. Саме чоловіки допомогли оплатити навчання, доглянути дітей. З дітьми допомагали й одна одній: поки Віка на навчанні – Іра з усіма дітьми, й навпаки. Допомагали одна одній організувати ночівлю на навчанні тощо.

Наступними власними внесками на шляху до власної справи стали закупівля частини матеріалів, інструменту, обладнання та оренда приміщення.

– Але і інструменту, і матеріалів ще замало для того, щоб надавати послуги на високому рівні, – каже Ірина.

Щодо приміщення – його знайшли через сайт OLX у досить зручному місці в Сваляві, в районі залізничного вокзалу, ринку й автостанції. Авторку статті просто шокувало те, що приміщення привели в робочий стан за п’ять днів. Його не просто прибрали й відремонтували. Тут повністю позбавились запахів колишньої кав’ярні, для обох робочих місць обладнали необхідним освітленням, меблями, дзеркалами тощо. Тут є навіть чайник, кава з чаєм, і всього цього – красивий посуд, як для майстринь, так і для клієнток.

Щодо меблів – дещо купували за оголошеннями, дещо привозили з дому. При дуже лімітованому бюджеті намагались обирати найзручніше й найкрасивіше. Так, Вікторія привезла сучасний красивий письмовий стіл, за яким займались вдома її діти, а дітям залишила простіший, скромніший. І це в жодному разе не дискримінація дітей – це повага до клієнток.

Складається враження, що запорукою успіху Ірини й Вікторії – окрім дружби, партнерства й підтримки чроловіків – є те, що вони постійно, щодня роблять нові й нові кроки на шляху до мети. У тому числі весь час навчаються.

Завдяки коуч-центру вони зробили висновок, що варто спробувати отримати грант на обрану справу. А для цього – покращити власні знання з бізнес-планування й фінансової грамотності та написати якісний бізнес-план. Щоб зробити це максимально якісно, взяли участь у кількаденному тренінгу “Основи фінансової грамотності та бізнес-планування” у рамках проєкту “Жіноче підприємництво як інструмент економічного розвитку громад”.

Тренінг дозволив Ірині й Вікторії побачити нові сильні й слабкі місця у власній діяльності, інакше подивитись на певні аспекти бізнесу. Вікторія зізнається: з’явились опасіння, що саме з такими видами діяльності у гранті можуть выдмовити – у той час як обидві родини вже вклались у започаткування справи, але власних сил для повноцінного старту у двічі переселенців замало.

Але жінки націлені працювати надалі, й про це ми ще напишемо в подальшому.

А зараз наостанок зізнаємося: у процесі підготовки цього матеріалу його авторка скористалась послугою майстринь. Залишилась більше ніж задоволена, чого й читачкам бажає.

***

Матеріал підготовлено за підтримки Уряду Канади у рамках проєкту “Жінки України: залучені, спроможні, незламні”, що впроваджується організацією “Пакт”.