Життєві і професійні рецепти Мирослави Голонич

Мирослава Голонич у бізнесі з 1995 року – тобто, з двадцятирічного віку.

Про те, щоб описати її досвід, а тим більше її людську глибину в одній статті, навряд чи може йти мова. Адже вона добре знається на багатьох дуже різних речах: це і ведення бізнесу, й харчові технології, і кухня – закарпатська зокрема, і виховання дітей, менеджмент, митна справа, переробка деревини, автентичний український одяг тощо. Тому спробуємо лише намалювати кілька ескізів до портрету пані Мирослави.

ЇЇ РЕЛАКС

…Отримати відправлення, привезти його в офіс… Зробити собі каву, усамітнитись у кабінеті й почати повільно розпаковувати це відправлення. Це одне з найбільших її задоволень.

– Це мій релакс, – зізнається пані Мирослава.

У відправленнях – унікальні книги, предмети побуту, вишиванки. Все це вона купує на онлайн-аукціонах: ретельно вибирає, потім з азартом відстежує, чи спрацював той чи інший лот, потім радіє, якщо він спрацював, і отримує насолоду від очікування своєї покупки. На таких аукціонах іноді можна купити унікальні речі, у тому числі книжки, буквально за 50 гривень. На момент нашої розмови пані Мирослава якраз очікувала відправлення, зокрема, зі старовинними глиняними пасочником і глечиком.

Вишиванок у її колекції наразі трохи більше десяти. Це старовинний одяг, з різних регіонів України, здебільшого конопляний й лляний (бавовну в Україні раніше була рідкістю й предметом розкошів). По тканині, по візерунках Мирослава навчилась орієнтуватись, який саме регіон представляє сорочка.

– Мрію колись створити музей, у якому були б зібрані речі кількох поколінь моєї й чоловікової родин, – каже Мирослава Голонич.

Завдяки своєму щирому інтересу до цього вона зібрала вже чимало таких речей – від сорочок і вишиваних серветок її діда й баби з Закарпаття й родини чоловіка з Івано-Франківщини до копії трудової книжки свого батька.

Така пристасть – одна із складових її патріотизму. Пані Мирославу цікавить все, що має відношення до історії її країни та її регіону. Їй болить те, що на початку повномасштабної війни було розграбовано й знищено безліч українських музеїв. І тому вона прагне по можливості зберегти для наступних поколінь те, що наразій йде в історію.

Стосується це і ще однієї її колекції, яка яскраво ілюструє патріотизм, професіоналізм і повагу Мирослави Голонич до власного роду. Це унікальна бібліотека.

ЇЇ БІБЛІОТЕКА

Авторці статті пощастило побачити невелику частину цієї бібліотеки – унікальної ілюстрації не лише до особистості пані Мирослави, а й до того, як вона напрацьовувала й напрацьовує власний професіоналізм.

Тільки уявіть: тут є зошити з рецептами, записаними ще її бабусями! Тут є видання про румунську кухню, видане в Румунії в минулому сторіччі! Тут є видання позаминулого сторіччя, в яких вже розсипалися палітурки й перепліт, і Мирослава зберігає їх у картонних коробочках. Тут є рецепт, який першим у своїму житті (років щось у 12 чи 13) записала сама Мирослава – це рецепт печива. Є й найсучасніші книги про закарпатську кухню. І є рецепти напоїв від діда – за одним один вона наразі робить настоянку з молодих горіхів.

– Якщо говорити про кухню інших країн – я намагаюсь купувати книги про неї, видані саме в цих країнах. Так значно більше шансів отримати інформацію про автентичну рецептуру, – каже пані Мирослава. – До прикладу, кулінарні книги, написані угорською, мені перекладає моя мама.

Все це – як і вишиванки, тільки іншим чином – живе, а не є “музейними експонатами”. Рецепти страв, представлених наразі у двох її кав’ярнях “Mirella”, Мирослава розробляє з урахуванням усього величезного пласту інформації, зібраного за багато років у її унікальній бібліотеці.

ЇЇ КРАФТОВЕ ВИРОБНИЦТВО

Щодо бізнесу – Мирослава Голонич і займається переробкою деревини, і є митним брокером… Проте описати все це одночасно вкрай складно, й ми вирішили зупинитись на її кондитерському виробництві – його результат макмимально можуть оцінити мешканців Сваляви та сусідніх сіл, а також туристи та переселенці, які приїжджають на Закарпаття.

Пані Мирослава може розповісти про це дуже багато – хоча в той же час визнає: просто так взяти й перенести її досвід на інше виробництво навряд чи можливо, бо всюди своя специфіка і свої обставини.

– Специфіка саме нашого з чоловіком бізнесу полягає в тому, що ми, по-перше, крафтовики, а по-друге, працюємо в маленькому місті, – ділиться досвідом підприємиця.

Це принципово відрізняє підприємство Голоничів від, приміром, великих молокопереробних чи кондитерських підприємств, де у великих масштабах використовується одна й те сама сировина, виробляється велика кількість однакового продукту (чи то печива, чи то кефіру…), постачається до мереж супермаркетів і є впізнаваним і очікуваним для кінцевого покупця.

– У нашому випадку сировина дуже важлива, і це одна з головних статей витрат підприємства, – розповідає вона.

Якщо в крафтовому виробництві з якоїсь причини зникає можливість купувати ту саму сировину у того самого постачальника, це стає проблемою: при іншшій сировині крафтова випічка просто стає іншою, доводиться шукати нову сировину, змінювати рецептуру тощо.

Накладає відбиток на пошук сировини й віддаленість Закарпаття від інших регіонів України, у багатьох випадках незручна логістика тощо.

Дуже сильно на роботу підприємства вплинула активна фаза бойових дій на сході та півдні України.

– Вести бізнес в умовах війни ми вчились інтуїтивно, – каже Мирослава, вкотре підтверджуючи: ніхто й нікого не готував до роботи під час війни.

Активна міграція населення, падіня попиту, трансформації ринку, той факт, що безліч українських підприємств зникли як такі – все це впливало і на бізнес Мирослави. А ще її просто розчавлював сам факт війни: те, що руйнуються регіони й гинуть люди; те, що співгромадяни іноді дуже дивно на це рагують; те, що на певні речі пересічній людині вкрай складно вплинути.

Наразі підприємство працює з урахуванням переведення “на рейки війни”.

Однією з коректив, внесених війною, є те, що у Сваляві стали затребуваними майстер-класи від Мирослави Голонич. Із проханнями їх провести періодично звертаються здебільшого вимушені переселенці – для них це свого роду терапія.

Пані Мирослава каже, що цей напрямок не приносить доходу – замовники лише оплачують підприємству сировину. Й зізнається, що проведення майстер-класів її виснажує фізично, але дає величезну моральну насолоду.

Для того, щоб забезпечувати свій колектив роботою, в останній час пані Мирослава започаткувала нову лінію продукції – це заморожені вареники з яфинами та картоплею з білими грибами, пастила, власна консервація. До речі, частину обладнання для вироблення нової продукції підпримство купило завдяки гранту від МОМ – інфрачервону сушарку, автоклав, пакувальну машину тощо.

Крім того, підприємство виготовляє продукцію за разовими замовленнями: для кава-брейків, свят тощо.

Тим часом у пані Мирослави є безліч ідей і планів – попри те, що їх постійно корегує війна. Як мінімум – створити екоферму на базі нинішнього деревопереробного підприємства. Тим більше що врожай з власного саду й городу пані Мирослава й зараз використовує у виробництві.

При цьому, якщо говорити про ранкові плани на робочий день, то такі плани в неї здебільшого відсутні.

– Чоловік наполягає на тому, що треба мати хоча б орієнтовний план, а я кажу, що це в наших реаліях неможливо, – стверджує пані Мирослава, спираючись на власний досвід.

Кожен її робочий день змушує відшліфовувати вже давно набуті навички кризової менеджерки – бо обладнання ламається чи діти співробітниць хворіють завжди поза планом.

ЇЇ НАВИЧКИ КРИЗОВОЇ МЕНЕДЖЕРКИ

Якщо говорити про ведення бізнесу й управляння персоналом, зокрема – за словами Мирослави Голонич, у її теперішніх реаліях дуже важко використовувати схеми так званого системного бізнесу, де є готові скрипти на всі можливі випадки. Бо вона працює на локальному рівні.

До прикладу, існують готові скрипти – як у тому чи іншому випадку спілкуватись з персоналом, навіть на рівні побудови речень.

– Але як я можу застосовувати ці скрипти, якщо я зобов’язана до кожного підходити індивідуально, – каже керівниця підприємства. – У нас суто жіночий колектив, трохи понад 10 співробітниць. У однієї захворала дитина й вона везе її в Мукачево – хіба я можу їй це заборонити? В іншої діти живуть в обстрілюваному місті, вона має їм часто телефонувати, бо переживає – хіба я можу це заборонити? Третя через релігійність у суботу має йти до церкви, хоча ми працюємо й по суботах – хіба я можу це заборонити?

Її співробітниці часто беруть дітей на роботу – зрештою, дехто з цих дітей тут і виріс, встигнувши розмалювати стіни в офісі, поки мами працюють.

Усілякі “позаплановості” щодня трапляються не лише у роботі з персоналом. Наприклад, виходить з ладу піч – а єдиний майстер, який може її відремонтувати, живе в Мукачевому й може приїхати лише через кілька днів… І таке інше, і таке інше…

– Добре, що практично будь-який ремонт будь-якого обладнання може виконати чоловік, – каже пані Мирослава. – Але, в будь-якому разі, на підприємстві я вважаю себе в першу чергу кризовою менеджеркою.

ЇЇ НАВЧАННЯ

Базова освіта Мирослави Голонич економічна. І зараз вона – магістрантка Національного університету харчових технологій у Києві: маючи шалену практику, опановує професію харчового технолога з точки зору теорії.

– Я давно хотіла вступити в магістратуру, але боялась, що не складу вступні іспити, – каже Мирослава. – А потім з’явилась можливість вступити за мотиваційним листом.

За словами підприємиці, яким би багатим не був її практичний досвід у харчових технологіях, під нього необхідно підвести науковий фундамент. Вона відвідує всі пари й дуже добре відгукується про своїх викладачів. Одна з переваг навчання – те, що Мирослава як магістрантка отримала доступ до величезної наукової бібліотеки.

Вона дійсно навчається повсякчас. Відчувається, що це один із головних принципів пані Мирослави, навіть якщо вона сама його так і не формулює. Вона черпає інформацію й досвід і від своїх дідів та бабусь – до сих пір, і від своїх викладачів, і від безлічі інших фахівців (підприємиця постійно проходить різні курси навчання, дотичні до її професії), і просто від життя.

***

Матеріал підготовлено за підтримки Уряду Канади у рамках проєкту “Жінки України: залучені, спроможні, незламні”, що впроваджується організацією “Пакт