Промова про мову. Обережно, довге чтиво. Історія 8.

Давно це було… Іду я славним селищем Голоби разом з колегою і двома англомовними канадійцями: Гаррі й Арлін. Моя англійська трохи призабута з часів універу і десь на рівні «like a dog» – все розумію, але сказати не можу. Але за чотири дні спілкування з англомовними я розговорилася на побутовому рівні.

До речі, помітила, що іноземці просто в захваті, якщо Ти знаєш хоча б кілька слів їхньою мовою. Ніхто не чмирить за помилки і ще їм дуже подобається український акцент англійської.

Так от, ідемо ми вчотирьох бічними вуличками. Для канадійців та й, чесно скажу, і для мене – це дивовижна екзотика: давно я не була в такому справжньому селі. Ось хлопчик на велосипеді приязно вітається, ось дідусь викручує воду з криниці, а от старенька бабуся сипнула горобцям крихти і обтирає втомлені руки фартухом.  Пахне усе. М-м-м. Таке враження, що повітря можна їсти ложкою, таке воно смачне і приторно-солодке.

Задивилась на рудого кота, що по-хазяйськи з гордо піднятим писком іде по плоті. Це ж треба так! І хвоста ж задер. В ту мить я подумала: «От що значить тримати хвіст трубою» і ледь не розмінувала коров᾿ячий сюрприз.

– Oh, chicken, chicken, – з захватом вигукнула Арлін, побачивши за парканом чубатих курочок. І аж заплескала в долоні.

Моя колега Наталка каже мені:

– Скажи їм, що у мене є чотири курки і півень.

Я повертаюсь до наших іноземних друзів і кажу:

– Natalka said, she has four chickens, – використовую слово Арлін, хоча в школі ми вчили, що «курка» – це «hen». І далі зависла… – She has four chickens and… – після паузи додаю, – and one chicken’s hasband.

Самій трохи ніяково, але більше смішно. А от канадійці ледь не попадали зо сміху. І лише Наталка стояла незворушна, нічого не розуміючи.

– Rooster. One rooster,  – крізь сльози сміху вигукує Гаррі.

Довго ми ще згадували цей випадок. І щоразу сміялися з «chicken’s hasband» (курячого чоловіка).

Епізод ІІ.

Моє знайомство з італійською відбулося ще в студентські роки. Тобто ще давніше… У моєму славному місті проводився міжнародний фестиваль «Поліське літо з фольклором», на який з᾿їхалися колективи з різних країн. Я молода і гарна знайомлюсь з чорнявим засмаглим хлопцем з Італії. Його англійська на рівні «like a dog». Моя – трохи краща, бо ж школа, університет… В нього в руках італійсько-англійський розмовник. Нам прикольно спілкуватися, напів розуміючи один одного. Я розумію, що він з Палермо, що на  Сицилії, любить море, гори, готувати піцу. Йому подобається наше місто і мої очі.

Він тицяє пальцем на предмети навколо і каже їхні назви італійською. Я кажу українською.

– Mi piace pizza, gelato, caffe,  – склала я перше речення з вивчених слів.

А у відповідь чую:

– Piano-piano ti parli italiano, – я зависла. Яке «п᾿яно-п᾿яно»? Що собі дозволяє це «сицилійське мачо»? Я твереза.

Побачивши рішуче обурення в моїх очах (ох вже ці очі. Вони й досі часто видають мої емоції), хлопець почав листати розмовник і тицяти пальцем навираз «very quietly» (потихеньку). І тоді я почала сміятися, зрозумівши, що він хотів похвалити мою успішність, а я це миттєво сприйняла, як привід для обурення. Добре, що не пригріла чимось «підручним», а то міг би бути міжнародний скандал.

Епізод ІІІ.

– Зачєм тєбє сєрьожка? – якось безцеремонно запитала мене моя сусідка. Вона мала звичку називати усіх Сєрьожками, Антошками, Кольками чи Васьками.

– Він не Сєрьожка, він Саша, – обурено відповіла я, думаючи, що мова іде про мого хлопця.

– В пупє, – тицяє вона на мій оголений живіт з блискучою сережкою.

А я якимось дивом чую «в попє». І лише за вказівним жестом розумію, що мова йде про мій пірсінг.

– На разі це не Ваша справа, – якомога стриманіше відповідаю я.

Вже ввечері мені прилетіло:

– Доню, що це сусідка каже, що Ти її заразою обізвала? – почула я від мами. – Хіба я так Тебе виховувала? Де Твоя повага до старших?

Хтозна, де та моя повага? А сама розумію, що слово «зараза» я не казала, хоча воно й промайнуло в моїй голові. А може і в очах…

Ох, вже ці моменти, коли Твоє слово дев᾿ятнадцятирічної дівчини проти слова «умудрьонної опитом» сусідки ніц не варте.

Як же це стосується промови про мову? Все просто.

Отже, мало вміти читати, перекладати і розуміти почуте. Треба говорити мовою. Інакше будеш «like a dog».

Словниковий запас поповнюється через спілкування.

Між мовою і язиком є величезна різниця.  Мовою розмовляють, а язиком лижуть.

Ну і почутися може різне: і «в попє» замість «в пупє» і «зараза» замість «на разі». Краще уточнювати те, що недочули відразу, не відходячи від співрозмовника. А не зопалу використовувати «підручну» зброю.

Проєкт реалізується в межах Програми з розширення можливостей заради відновлення порозуміння для лідерів громад в Україні «Мир у цифровий час» ГО «Ґендерний креативний простір» спільно з ГО «Фундацією прав людини» та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.

Олена Мороль, лучанка