П’ятий Харків

Чи думаємо ми про те, до якого покоління себе відносимо? У якій країні живемо? Якою мовою говоримо? Які принципи маємо? Чого прагнемо і про що мріємо? Багато-багато питань, на які не так легко насправді відповісти. Усе наше життя – суцільне питання. Ці квестії хвилюють і нас, і збурювали людей до нас.

Виключенням не став і Юрій Шерех (Шевельов). Чим для нас корисний його есей «Четвертий Харків»? Найперше його історіографічністю та тонким відчуттям доби, близької самому автору (він-бо сам прожив і відчув її на смак). Але є ще те, що видно між рядків. Він привідкрив завісу історії для нас, українців кінця ХХ-початку ХХІ століття. У цьому, головно, і є його пророчий сенс.

Отож, Харків 30-х років минулого століття. Столиця радянської України з 1919 по 1934 роки, промисловий та культурний центр країни. Десь тут вулицями ходять літератори ВАПЛІТЕ (Микола Хвильовий, Микола Куліш, Михайло Яловий, Майк Йогансен та інші), працює театр «Березоль» Леся Курбаса, організовані курси сходознавства. Тут працюють видавництва і будуються житлові комплекси, саме у ньому обробляють сталь і розвивають транспортне видобування. У Харкові дихає історія своїми соборами, церквами та фортецями.

І сам Микола Хвильовий «проголошує третій Харків: символ українського урбанізму». Місто, де панує футуризм, а відтак – майбутнє.

Для Шевельова третій Харків – це відбудова, віднайдення української національної суті, пробудження, час Українського Ренесансу. Але і водночас це початок кінця. Самогубство Хвильового стало символічним занепадом міста й цілого культурного пласту. Розстріли, допити, Голодомор і наповзання «червоної» культури з півночі. Харків перестає дихати по-українському. Він перетворюється на провінційне місто «неісходимої російської імперії». Юрій Шерех трагічно констатує: «Вирок м’ятежному третьому Харкову вивершують два акти: голосно-прилюдне перенесення столиці до Києва і – тихцем, непомітно, вночі – зрівняння з землею могил Блакитного, Скрипника, Хвильового. Третій Харків, […], поховано. Без некрологів, без надгробних слів. Під гробове мовчання».

Настає ера четвертого Харкова з його партійними планами, одноденними письменниками-графоманами, мертвими дискусіями на псевдолітературні, культурні чи соціальні теми, відвертою маніпуляцією правдою і рафінованістю поведінки й думки.

Роздратування Шереха цією фальшу відчувається одразу. Він риторично міркує чи то сам до себе, чи то до нас: треба здвигнути згодом п’ятий Харків.

У цих словах і надія, і тривога. А ми зможемо воздвигнути п’ятий Харків?

Ми живемо на марґінесі історії. Ми всі зараз на перетині поколінь та історії. Коли пролунав постріл Хвильового, молодому поколінню було 13-14 років. Воно апріорі не знало третього Харкова, а почало жити й труїтися четвертим. Коли у 1991 році залунала сурма нашої незалежності, нашого покоління ще не було. Ми народилися згодом.

Ми, які побачили світ після 90-х, і ті, хто народилися у 20-ті, маємо більше спільного, ніж здається. Тому-то й немає суперечки й непорозуміння поколінь. Є небажання говорити.

Молодь четвертого Харкова і молодь п’ятого Харкова (так-так, це ми) намагається відсторонитися від світу, ніби оминути усі гострі кути, не заплямувати себе проблемами. Обидва вони бояться питань про себе, неначе приховують власне «Я»; ховаються за межами свого розуміння: що менше знаєш про інших, тим краще. Принаймні, безпечніше точно.

Ми, п’ятий Харків, як і четвертий, боїмося людей. Такі собі соціально-активні нігілісти й любителі самоти. Тільки зараз у ХХІ столітті можна легше  заховатися під саркастичними мемами та соцмережами, роботою фріланс і стосунками на відстані. Вигідна позиція. Напевне, якщо б довелося розроблювати герб цих поколінь, то на ньому зобразили равлика з велетенською мушлею. Раз! – і ти в хатинці.

Найцікавіше те, що нас об’єднує тотальна недовіра. Щирість сприймається як провокація, патріотизм як лобіювання чиїхось політичних інтересів. Ось так Шерех напророчив і нове покоління, підсумувавши: «Так постає нігілізм [совєтської] молоді. Думати одне, а говорити друге. Говорити одне, а робити друге».

А ще всі ми такі ж кар’єристи, жорстокі, честолюбні й аполітичні. Останнє, між іншим, молодь ХХІ століття приховує під гарним соусом пацифізму. Частина наших студентів так само усіма правдами й не правдами вступає до аспірантури, аби не бути мобілізованим. «Кожний за себе, про себе, в собі». Краще і не скажеш.

Однак є те, що нас різнить. Ми більш мобільні, уміємо краще пристосовуватися. Для нас стимулом є мультикультуралізм та повага до особистості іншого. Це покоління ораторів і новаторів, але разом із тим пасивних революціонерів. Добре це чи погано, покаже лише час. Звісно, будь-яке покоління – це різні прошарки, це передусім люди, які його творять. Це як частини пазлу, що треба скласти докупи, аби побачити цілісну картинку.

Отож, п’ятий Харків, про який так мріяв Юрій Шевельов, набагато ближче, ніж можна уявити. У нас є честь жити тут і зараз, аби збудувати його. Так, нам буде нелегко. Щоб розірвати тентаклі Ктулху, якими ми оперезані, доведеться поборотися із собою. Нігілізм, егоїзм, песимізм і самозакоханість мають або міцно заснути, або щезнути.

П’ятий Харків – наше спасіння, своєрідна Земля Обітована, з якої почнеться опір і  наша самоідентифікація як українця. У нас є трохи більше віри в майбутнє, у себе та Україну. Ми  на початку нової історії. Ми і є історія.

0

Автор публікації

Офлайн 22 години

STB.Olena

1
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 16-09-2022

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю