Розвінчуємо гендерні міфи

МІФ 2. Відповідальність за дітей та старших або хворих рідних лежить на жінці

Цей міф настільки глибоко вкорінився в українському суспільстві, що його підтверджує навіть судова практика – адже відповідальність часто виходить за побутові межі в адміністративну, а іноді навіть у кримінальну площину. Так, при скоєнні дітьми правопорушень в адміністративних справах здебільшого фігурують саме матері – як відповідальні за це особи. І за невиконання батьківських обов’язків у переважній більшості випадків юридично відповідають також матері. Ось яскрава ілюстрація: дослідження Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”, проведене спільно з фундацією DE Jure у 2019 році показало, що у 78,8% випадків адміністративні протоколи за невиконання обов’язків щодо виховання дітей склали саме на матерів. Кримінальної відповідальності за злісне невиконання обов’язків із догляду за дитиною це стосується тією ж мірою – вона також у переважній більшості випадків лежить на жінках.

Причому юристи акцентують увагу на тому, що протокол складуть саме на матір у тому випадку, коли якщо дитина проживає з обома батьками – бо суспільство саме на жінку покладає відповідальність за виховання дітей.

Ця відверта дискримінація жінок одночасно б’є й по чоловіках, адже відповідальність передбачає й права, і практика показує, що батькові значно складніше юридично довести свої права на дитину в конфліктних ситуаціях. Юристи підтверджують: при абсолютно рівних умовах у батька й матері українські суди у справах щодо опіки над дитиною чи визначення її місця проживання практично завжди стають на бік жінки.

Проте українське суспільство рухається в напрямку подолання цього стереотипу, у тому числі й завдяки законодавчим змінам. Так, понад два роки тому Верховний Суд ухвалив рішення, яке відкидує поширений раніше підхід про пріоритет матері щодо опіки над дитиною й підкреслює рівні права обох батьків.

Щоправда, припининти покладати лише на жінку відповідальність за виховання дітей на законодавчому рівні вкрай складно – до цього нам ще належить прийти на рівні психологічних змін.

Ще важче подолати упередження, завдяки якому саме на жінку покладаються обов’язки з догляду за літніми чи хворими членами родини. Тут законодавство практично безсиле, тут діють лише моральні норми й стереотипи. Наприклад, якщо в умовній українській родині є дорослі брат і сестра, то за абсолютно рівних умов (наявність роботи, дітей, городу, господарства…) за лежачими хворими батьками у переважній більшості випадків доглядатиме саме сестра. І навіть не через якийсь примус чи через те, що братові байдуже на батьків… А через те, що цей стереотип буквально вбивається у свідомість української жінки з самого дитинства.

Зрештою під вантажем відповідальності за все й за всіх жінка може опинитись просто розчавленою фізично й морально, залишитись без ресурсу, потрібного для якісної праці на робочому місці. І тоді те саме суспільство, яке нав’язало їй стереотип щодо її відповідальності, втратить професіоналку, яка могла б якісно працювати на благо цього суспільства.

Отже, розподіл відповідальності й обов’язків за принципом “робить той, у кого наразі є для цього більше можливостей” – без привязки до “це відповідальність жінки” піде на користь суспільству в цілому, а не лише окремо взятим жінкам чи чоловікам.

І цього варто прагнути.

***

Цей матеріал створено Громадською організацією Східноукраїнський центр підтримки жінок “Майстерня щастя” за підтримки Уряду Канади у рамках проєкту «Жінки України: залучені, спроможні, незламні», що впроваджується організацією Пакт. Інформація, яка представлена у ньому, не обов’язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.