«Тривожна валіза» для інклюзії в українському суспільстві
Проблема інклюзії в Україні існує вже давно. Однак звертати увагу та впроваджувати реальні зміни для розвитку суспільства почали лише в останні десятиліття. І зараз ми поступово, крок за кроком наближаємося до включення в суспільні відносини всіх громадян, незалежно від їх різноманітності, фізичних, національних, інтелектуальних, культурних, мовних та інших особливостей. Йдеться зокрема про людей з інвалідністю, представників національних громад, осіб без громадянства, колишніх ув’язнених, безхатьків, людей, які живуть з ВІЛ та інших. Розвиваються різні проекти, соціальні ініціативи, але попри все це, в Україні продовжують залишатися «больові точки» інклюзії.
По-перше, це питання освіти і доступу до інформації. Освіта – це одна з основоположних прав людини й основ для більш справедливого суспільства. В інклюзивному освітньому середовищі потрібно враховувати багатоманітність людини, як дітей з інвалідністю, так і решти учнів та учениць – діти з ромських та інших національних громад і діти з ЛГБТ-спільноти часто можуть стикатися з цькуванням і булінгом, а діти мігрантів можуть не до кінця володіти або зовсім не знати української мови. Освітнє середовище повинно виключати дискримінацію учнів, воно має формувати повагу до різноманіття та унікальності, щоби кожна людина почувала себе захищеною та потрібною.
По-друге, це інфраструктура. У більшості міст країни вона не є належною, такою, яка б була доступною для кожного. Звичайно, ми можемо побачити пандуси при вході до будівель, але справа в тому, що деякими з них не можна скористатися, вони стоять ніби «для краси». Саме тому зараз існує необхідність в універсальному дизайні. Проектування споруд і послуг має здійснюватися таким чином, щоб ними могли скористатися найширше коло людей. Він має обов’язково враховувати потреби всіх, бо інклюзія – це не лише пандуси і не лише про людей з інвалідністю.
По-третє, власне видимість різноманітних людей з їхніми особливостями. Ми живемо разом з такими людьми, вони серед нас, але ми можемо їх не помічати, тому що нас особисто це не стосується. Через цю відмінність вони часто потрапляють під визначення «не такі». Суспільство має побачити, що відрізнятися від інших – нормально. Ми повинні включати таких людей до різних процесів, розповідати про них в засобах масової інформації, бачити на екранах кінотеатрів та на обкладинках журналів. Я хочу сказати, що сприймання різноманітних людей повинно стати звичною справою. Не потрібно ігнорувати їх, але в той же час не потрібно й виділяти з поміж інших, героїзувати, спеціально акцентуючи на їхніх характерних ознаках. Всі ми рівні та заслуговуємо на те, щоб наш голос був почутим і важливим.
Отже, освіту й доступу до інформації, інфраструктуру та видимість різноманітних людей я покладу до «тривожної валізи» для інклюзії в українському суспільстві.
Автор публікації
