Що змінила в мені війна?
Валерія Чумаченко
Після 14.07 я стала чутливою до звуків. Будь-який різкий гучний шум у сусідів змушує мене осіктися, а серцебиття прискорюється. Сирени екстренних служб моментально викликають тривогу. Мені пощастило бачити мало. Але не пощастило відчувати багато. Час від часу пригадую алгоритм надання невідкладної допомоги з надією, що не знадобиться. Ношу з собою хустинку. І дякую, що не боюсь крові.
Стала регулярніше займатись спортом, аби повернути себе до форми: не хочу стати тягарем у випадку загрози і водночас хочу сама собі допомогти у разі потреби, коли більше буде нікому. Менше пишу текстів. Бракне слів. Вони втратили для мене якийсь сакральний сенс, бо не можуть передати те, що відчуваю.
Втратила концентрацію. Не можу зосередитися надовго, як раніше, повністю ігноруючи навколишній світ. З цієї ж причини менше читаю: навколишній світ не відпускає.
Стала категоричнішою. У питаннях мови, політики, пріоритетів і потреб. Десь нетерпима, хоч намагаюсь зберегти в собі толерантність.
Водночас простіше ставлюсь до дрібних проблем і справ. Стала свідомо менше брати до серця і фільтрувати, що варте моєї уваги й залученості. Хочеться частіше зустрічатися з рідними та друзями. Займатися тим, що приносить задовлення. Тим, що постійно відкладав, на “потім”. Хочеться займатися собою. Хочеться повернути своє життя. Сотні дрібних змін у кожному. Хороших і поганих. Які зрештою змінили світ.
Проєкт реалізується Національним університетом «Чернігівська
політехніка» та ГО «Центр гендерної освіти» спільно з ГО «Фундацією
прав людини та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків
(IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки
Німеччина.
Автор публікації
