Я знаю, що ми спроможні на багато

Просинаюся в одному з готелів Києва. Сонно збираюся і виходжу на гамірну, дражливу вулицю. Мене вдаряє осінній вітер, перемішаний з запахом бензину і міського пилу. Мені зараз праворуч, до відомої мережі ресторанів української кухні.

Я люблю спостерігати. Отож, за сніданком не відмовляюся від своєї звички. Наштрикую на виделку овочі. Дивлюся на закохану парочку напроти себе. Чую, говорять українською. Намагаюся прислухатися більше, щоб розібрати діалект. Львів’яни. Такі щасливі. Напевне, приїхали на вихідні, як і я.

До іншого столика проходять двоє високих азіатів. Вони перекидаються парою фраз і сідають. Цікаво, скільки їм років? На студентів не схожі – надто дорогі на них костюми і туфлі. Надто причесане у них волосся. Приїхали налагоджувати міжнародні торгові зв’язки? Чому б ні. 

Закінчую сніданок. Знову виходжу на двір.

Між плетивом людей вглядаюся в обличчя натовпу. Ось велика родина з Саудівської Аравії, яка шумно щось обговорює своєю мовою, мила старенька китайська пара, яка обережно крокує до «Бесарабського ринку», а он – симпатичні чи то італійці, чи то іспанці – гід говорить до них англійською і вони схвально кивають головами, кудись вдивляючись. 

Знову і знову наштовхуюся на різних людей. Високих, повних, веселих, зосереджених. Чоловіків і жінок. Молодих і поважного віку. Вони з різних країн і мають різні статки. Але всі вони тут, у Києві. За це його я люблю. За мультикультурність і відкритість. 

Чомусь у пам’яті зринає робота. І я ловлю себе на думці, як буде виглядати цей мегаполіс чи інші мегаполіси нашої країни через декілька років? Як почуватимуть себе села, селища чи міста? Що буде з нами, коли війна не закінчиться або ж закінчиться назавжди? 

Пригадується термін «інклюзія». Дивно, але в голові складається мій власний пазл. Мультикультурність – толерантність – інклюзія. Інклюзивне суспільство, де добре всім: татусям і мамам з візочками, людям з інвалідністю, людям похилого віку, іноземцям, що приїхали досліджувати нашу країну, любителям тварин, які гуляють зі своїми улюбленцями, дітлахам на самокатах.

Здається, це трохи нагадує утопію. Навіть трохи схоже на комунізм. Але якщо подумати, чи реально це? Так, безперечно. На це треба багато ресурсів: емоційних, фінансових, людських. Про це треба розказувати, сперечатися, навіть кричати. Та і це цілком можливо.

Дозволяю собі більше – помріяти про те, як закінчується російська агресія проти нас. Стає страшно від різних варіантів перебігу подій – від дуже позитивних до вкрай негативних. Я все ж опускаю їх і думаю в іншому напрямку. Як нам із цим жити? Прийняти таким, яким є. Як частину себе, своєї особистої історії та історії країни. Прийняти все погане, хороше, нейтральне. Я бачу нас спокійними і мудрішими.

У Книзі Екклезіастовій говориться: «Гнів бо в серці дурних гніздиться». Психологи б підкріпили цю тезу тим, що гнів направлений найперше на того, хто його відчуває. Він руйнує того, хто гнівається. Чи гніваємося ми, українці? Авжеж. Ми втомлені, дезорієнтовані, налякані. Але чи не єдине, що нас тримає – це намагання і потуги рухатися вперед. Так чи інакше частина з нас ходить на вибори, мітингує, влаштовує акції протесту, пише коментарі / звернення, бореться за нашу ідентичність в мережі. 

За даними сайту «Українська правда», 2020 року на вибори прийшли 40% міленіалів, а це 2,3 мільйони молодих українців із 18,5 мільйонів виборців. Небагато, скажете ви. Можливо, і так. Але через декілька років міленіали почнуть управляти компаніями, закладами освіти чи культури, лікувати, творити і домовлятися. Саме їм належатиме виняткове право керувати нашою країною. 

Коли я повсякчас чую сакральну фразу «А ось в наш час», відразу ставлю віковий маркер непридатності на тому, хто це говорить. Грубо? Визнаю. Однак саме такі думки гальмують розвиток. Молодь завжди йде на крок попереду, вона гнучка і вміє неординарно знаходити вихід із ситуацій. Якби не молодь, ми б зараз не мали, наприклад, білизни. Бо ж у ХІХ столітті «розпусна молодь» вигадала перші труси. О, хвала їм! Уявіть, як лютувало старше покоління через таке неподобство. 

Молодь штовхає країну до змін: влаштовує революції, виганяє диктаторів, піднімається задля захисту своїх прав і свобод, будує свою підпільну невидиму мережу. І я вірю в нашу силу. Я знаю, що ми спроможні на багато. 

Жовтневе сонце воістину прекрасне. Гарячий імбирний чай і гамір парку повертають мене в момент. Знову різні люди навколо. І єдине чудове відчуття майбутнього, яке творю і я своїми думками, роботою і приналежністю до нейромережі тих, хто вічно не вкладається в «а от в наші часи…».

Літашова Анастасія

0

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

K_Koverga

1
Коментарі: 0Публікації: 118Реєстрація: 16-11-2021

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю