Робота рятувальника на Донеччині

26-річний Артур Соколенко очолює караул Державної пожежно-рятувальної частини у місті Білицьке (Донецька область) 19-ДПРЗ. Хлопець розпочав службу у 2014-му році. Надзвичайник розповів «ОстроВ», що змінилося у роботі рятувальників від початку повномасштабного вторгнення та які виклики працівникам ДСНС доводиться долати у воєнний час.

Загін, у якому працює Артур Соколенко, обслуговує кілька десятків населених пунктів Покровського району та частково Олександрівський. Зараз білицькі рятувальники періодично виїжджають на ліквідацію наслідків обстрілів за межі своєї зони обслуговування – це Краматорськ, Покровськ та інші міста області. Принцип роботи не змінився, каже чоловік, але рівень психологічної напруги тепер геть інший.

-Ми звикли працювати в умовах підвищеного ризику, кожна пожежа, кожна надзвичайна ситуація – це завжди небезпечно. Але зараз, коли ти усвідомлюєш, що саме стає причиною цих пожеж, сприйняття змінюється, – ділиться думками Артур. – До роботи ставимося максимально серйозно, працюємо на всі 200%, але, навіть за умови повного дотримання інструкцій ми ніколи повністю не контролюємо ситуацію. Якось вчергове обстріляли Добропілля, ми виїхали на ліквідацію наслідків (тоді влучили у адмінбудівлю). Коли вже прибули на місце та розпочали роботу, спрацювала сирена і в цю ж саму будівлю прилетіла наступна ракета. Таких випадків зараз дуже багато, передбачити, куди влучить ворог, неможливо.

На випадок ввімкнення сигналу повітряної тривоги надзвичайники мають певний алгоритм дій.

-Якщо ми працюємо на пожежі і розпочинається обстріл, ми повинні вимкнути всю техніку, покласти «рукава» та швидко віднайти укриття (це може бути будь-яке заглиблення у грунті, або поребрик). Працюємо ми завжди у бронежилетах і касках. Взагалі-то, це звичайні правила поведінки під час обстрілу, які стосуються і решти населення. Важливе – маємо лежати якомога далі один від одного. Щоб, у разі, якщо з кимось щось станеться, інші могли надати першу допомогу.

Я вам відверто скажу: це страшно. Ми всі люди, це нормальне відчуття під час небезпеки. Але ми не маємо часу боятися. До того ж, недарма кажуть: «один у полі не воїн». Я їду на виклики зі своїми хлопцями, вони всі професіонали, я можу їм довірити власне життя. Ми підтримуємо один одного. На виклики зараз разом з нами виїжджає керівництво. І от ти дивишся і думаєш: якщо полковник йде в середину того пекла, як я можу собі дозволити боятися? Коли працюєш у злагодженому колективі, всі острахи залишаються на другому плані.

0

Автор публікації

Офлайн 1 рік

tatyana.vergun

3
Коментарі: 0Публікації: 150Реєстрація: 15-11-2021

You may also like...

Залишити відповідь

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
Генерація паролю