Стрічки надії: як Юлія перетворила біль на натхнення
Коли війна забирає найдорожчих, серце шукає спосіб не розсипатися. Хтось мовчить. Хтось молиться. А хтось бере до рук стрічку й починає творити. Ця історія про Юлію – жінку, яка перетворила свій біль та відчай на силу й натхнення.
Початок повномасштабного вторгнення. У жінки на ім’я Юлія чоловік та син пішли добровольцями на фронт. Стрес, нерви, хвилювання…
«Це був момент, коли все ніби зупинилося. Це були сльози, переживання, нерозуміння, що відбувається. Я нічого не хотіла, тільки плакати та кричати», – згадує Юлія.
День за днем вона прокидалась у квартирі, де хтось мав бути поруч. Телевізор волав новинами, а душа мовчки ховалася десь між рядками повідомлень у телеграм-каналах.
Спершу вона просто сиділа. Потім плакала. І так кожен день, допоки не згадала про стару коробку зі стрічками. Колись це було її хобі. Вона вчилася канзаші (техніка створення прикрас зі стрічок), щоб оздобити зачіску своєї молодшої доньки. А тепер тримала в руках не просто стрічки, а нитки, які зшивали її розбите серце.
«Я почала створювати квіти. Першу зробила мовчки, із завмерлим диханням. Кожна пелюстка була наче крок назад до себе. До тиші без страху. До серця, яке ще здатне творити. Я не думала про красу. Я просто хотіла зберегти рівновагу. Зібрати себе по частинках, як цю квітку зі стрічок», – говорить Юлія.
Відтоді кожен вечір вона проводила за столом, де м’яко світила лампа, а поруч завжди стояло горнятко з кавою, що часто залишалася холодною. Лише за вечір, коли її чоловік був на виїзді, вона створювала безліч прикрас. Під її руками народжувались нові форми: стрічки, тваринки з фетру, обереги, підвіски для авто…
«Найулюбленішими моїми виробами в цей період стали єноти з фетру, що були одягнуті у військову форму та мали свої позивні. А також підвіски для хлопців в авто. Їх я відправляла чоловіку та хлопцям, які були з ним. Ці прикраси їм дуже подобаються.», – розповідає Юлія.
Її світ потроху почав набувати нових обрисів – не менш болісних, але вже зі змістом. У її виробах було те, чого не передаси словами. Ніжність, яка надихає. Тиша, що лікує. І надія, яка вплітається в кожну тканину. У її роботах немає темних кольорів – тільки світлі й теплі відтінки.
«Я не використовую темні кольори. У нашому житті зараз і так вистачає похмурості. Мені хочеться тішити людей яскравістю, додавати кольору», – говорить Юлія.
Жінки, які чекають, є джерелом підтримки та віри наших військових. І сьогодні Юлія продовжує створювати вироби, які надсилає на фронт. Це її спосіб бути корисною, залишатися включеною в життя своїх рідних та підтримувати інших. Її прикраси – це не просто естетичні речі, а й символ підтримки та мотивації. У час, коли багато людей почуваються безсилими, вона знайшла свій спосіб діяти.
Автор публікації
