Коли говорять гармати – музи НЕ мовчать…

Повномасштабне вторгення росії в Україну спричинило мистецький сплеск. Трагедії війни рефлексують у живописі, художній фотографії, музиці і, звичайно, поезії.

Про те, що зараз відбувається в Україні, про війну і про її героїв, пропонуємо вашій увазі декілька віршів. Відкладіть свої нагальні “справи” і почитайте.

Марʼяна Савка

Мій бог формує всю ніч батальйони,

Прицільно стріляє, веде бої.

Мій бог толерує мої прокльони

І протирає скельця свої.

Мій бог не ховається поза спину,

Він над дітьми розстеляє покров.

Мій бог скуповує кровоспинне

Й стає у чергу здавати кров.

Мій бог не може поки що спати,

Коли вся країна на варту встає.

Мій бог дозволяє мені не прощати

І називати усе як є.

Олександр Ірванець

З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!

Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.

Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.

З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь?

Катерина Бабкіна

І ще ця весна – та ж такої ніхто її не просив.
Обабіч поранених трас принишкли тіні птахів.
Завмерли міста – не трепетно чекаючи перших злив,
але у судомах скорботи за втратами матерів.
Кривавий туман стелитиметься поміж темних дерев,
І в зел, що в полях постануть, буде чорне зерно.
Але ця весна – вона ж все одно своє забере.
І ще ця весна – вона також своє віддасть все одно:
пролиється сяйвом цілющим вихорів золотих
у кожні зболені груди, у кожне серце тісне.
І буде певне майбутнє, і буде небо ясне.
І ті всі, котрі залишаться, будуть жити за тих,
хто не.

Василь Махно

Псальма Бучі

ми тепер їх уже не покличемо

ні питальним знаком – ні кличною

формою – яка у нас є

в кого руки заламано й скручено

хто лежить по вулицях Бучі

по дворах під дощем гниє

припильнує їх чорний ворон

чорним оком чорний як ворог

чи пригорне їх херувим

най мій вірш буде їм псальмою

за Андрієм Петром Оксаною

солоспівом і хоровим

най пропущені мною сполучники

вам полегшать побачити Бучу

і почути тривожний дзвін

херувим в камуфляжній формі:

най покаже стовпи і опори

і пробиті зазубрини стін

най згадає усіх поіменно

у цій псальмі кожен іменник

як присипаний глиною світ

хто ще дихав учора під соснами

хто дивився ув очі псові

при серпневім падінні звізд

я не знаю якою ж печальною

мусить бути печаль моя з псальмою

і яких ще потрібно слів?

Буча скручена скотчем й розстріляна

звірина із якою зустрілись ми

в десять рогів та сім голів

перед тими страстями і Страсною

седимицею ми із Тарасом…

над Андрієм Петром Оксаною

що пливуть по небу ридванами

і гучними – як дзвін – риданнями

поклонімося Бучі псальмою

Ія Ківа

вісім років казати: в мене вдома війна

щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна

її потяг повільний зі сходу на захід країни

у якому смерть життя перевозить

ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих

і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання

наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат

у якому сирени співають пісень Одісею

наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи

її довга хода від серця до серця

Сергій Жадан

Може, саме тепер і варто почати.

І скільки б не переконував себе, що не час,

що не слід наосліп вимовляти слова,

які не закладено в голос,

яких немає в книгах із минулого життя,

скільки б не захлинався порожнім, безсловесним

повітрям цієї весни, пекучим, безмовним

повітрям літа,

а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,

вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,

вона має огортати місця, де збираються люди,

де вони потребують говорити про себе так,

щоби їх відтепер завжди

упізнавали за голосом.

Виходить, що мова, як березнева застуда, сиділа

в наших легенях, обтяжуючи їх, наче одяг на втікачах,

що долають уплав обморожене річище.

Правдоподібно також, що позбавлені голосу, ми не стаємо

чеснішими перед собою в своєму мовчанні.

Так, мовби відмовляємось від права співу в загальному хорі,

боячись сфальшивити, боячись не попасти.

І стоїть тиша за нами, мов незасіяне поле.

І стоїть німота, мов завалені камінням криниці.

Може, саме це – наш острах, наша зневіра

і пояснюють цю несамовиту мовчанку гірких очевидців,

котрі бачили все, котрі мають свідчити,

співом виказуючи убивць,

голосом озиваючи право.

Має вестись сівба опівнічного звуку,

має творитися марево ранкового співу.

Є в цьому всьому тривога. Оскільки є в цьому всьому вага.

Іван Андрусяк

коли пролітає ракета

тоді на якусь мить

можна побачити в небі

нове сиве пасмо

у волоссі Бога

усе нове й нове

здається

що несивого волоска

там уже й не лишилося

якщо котрась прилетить до мене

тоді вже і я

Самого Бога побачу

але хтозна

чи Бог тоді

побачить мене

Василь Крук

Господи, як там в Тичини:

«І Бєлий, і Блок, і Єсєнін»

як вони нас оточили

з усіх чотирьох обсіли

дай же нам сили і міці

тривожну валізку і хліб

брешуть же їхні лисиці

що в нас ні щитів ні століть

кудись же веде нас Ігор

за Дон зі своїм полком

сьогодні з лютневим снігом

і завтра – з черленим щитом

а тьма їхня з Тьмуторокані

а їхні – мокша і чудь

стріляють по нашому стані

по наших позиціях б’ють

то що там у «Слові о полку»?

і що там «шт» та «жд»

ви – скачучи босим вовком

гублячи слину вражди

дійшли до річок та кордонів

до серця мого в кулаці

зчорніли ваші ікони

не відбілите і в молоці

Господи як там в Тичини:

про Київ – Месію – про край

чому ми ці вірші не вчили?

стікай – моє серце – стікай

24.02.2022