Фільм “Дівія” — природа, що говорить через зображення
На Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах 6 липня відбулася прем’єра документального фільму Дмитра Грешка “Дівія”. Стрічка змагатиметься у межах основного конкурсу (Crystal Globe Competition) за головний приз “Кришталевий глобус”.
Документальний фільм-спостереження “Дівія” розповідає про катастрофічний вплив російської агресії та війни на стан природи України. Назва походить від слов’янської богині природи, яка уособлює матір усього живого.
Знімати стрічку почали навесні 2022 року – як поблизу лінії фронту, так і в українських заповідниках. Також використали кадри з деокупованих територій Київщини, Чернігівщини, Харківщини й Донецької, Луганської, Миколаївської, Запорізької та Херсонської областей.
У цьому інтрев’ю для Суспільне Культура кінокритикиня Альона Шилова поговорила з режисером Дмитром Грешком про роботу над “Дівією” – від потворної естетики фільму до етичних питань під час документальних зйомок.
Дмитро Грешко – режисер, оператор, нині військовий. У 2020 році його короткометражний документальний фільм “Врятуй мене, лікарю!” (2020) отримав нагороду “Найкращий український фільм 2020” на 14-му Львівському міжнародному фестивалі короткометражного кіно Wiz Art та спеціальну нагороду журі на Київському міжнародному кінофестивалі “Молодість”.
У 2021 році на 19-му Docudays UA відбулася прем’єра першого повнометражного документального фільму Грешка – “Між небом і горами”. Міжнародну прем’єру стрічка мала на Sheffield DocFest, а також її показували на FIPADOC, DOK Leipzig тв Краківському кінофестивалі.
Грешко – постійний учасник міжнародних воркшопів та пітчингів, таких як Sunny Side of the Doc, DOK Leipzig Co-Pro Market, The Baltic Sea Docs, East Doc Platform, CEDOC Market, Eurodoc. З 2023-го року він є членом Асоціації кінематографістів України та Української кіноакадемії.
Відсутність закадрового голосу – сильне художнє рішення, яке посилює відчуття мовчазного свідчення. Чи одразу ви вирішили від нього відмовитися, чи були інші варіанти? Чому саме форма спостереження стала для вас найбільш відповідною?
З самого початку хотілося зробити фільм без голосу й без тексту. Але в процесі реалізації – під час пітчингів на воркшопах за кордоном і в Україні – ми отримали багато коментарів від менторів і експертів: що нічого не зрозуміло і що треба додати або закадровий голос, або титри з поясненнями – локації, події тощо.
Ми металися в цих роздумах, але закадровий голос я відкинув одразу – кадри для мене говорили більше, ніж слова.
Щодо тексту – ми пробували інтегрувати його. Навіть на фінальних стадіях монтажу я тестував варіанти з додаванням фактів про екоцид в Україні. Ми консультувалися з Українською природоохоронною групою (UNCG), яка порадила кілька важливих фактів, які можна було використати.
Але проблема в тому, що всі ці дані не є стабільними. Скільки снарядів знайдено, скільки територій розміновано, скільки лісів знищено – ці цифри постійно змінюються. Навіть якщо зараз написати одну, за місяць вона вже буде застарілою.
Війна триває, і жоден із цих статистичних показників не може бути остаточно точним або правдивим. Тому ми відмовилися від тексту і дійшли до ідеї зробити цю історію повністю безмовною.
Зрештою все склалося органічно: природа не має голосу – і так само у фільмі вона говорить через зображення, музику та саунддизайн, а не людськими засобами комунікації, як текст чи слова.
Як ви працювали з операторською групою в зонах бойових дій? Чи була у вас стратегія зйомок у небезпечних локаціях?
Спочатку я знімав сам – разом із ДСНС, екологами чи волонтерами. А вже приблизно на половині зйомок до нас долучився оператор Володимир Усик, який вніс у фільм своє візуальне бачення.
У зоні бойових дій ми дотримувалися стандартних правил, які є універсальними як для знімальних груп, так і для військових: мати засоби індивідуального захисту, аптечку, і головне – слухатися розмінувальників чи тих, хто супроводжує.
У фільмі є багато кадрів тварин, що опинились серед війни – як ви знаходили цих тварин? Чи була у вас співпраця з волонтерами або зоозахисними організаціями?
Ті тварини, що з’являються в епізоді про війну, – це кадри, які я спочатку побачив у новинах і телеграм-каналах. Це були різні знайдені кадри, вирізки, і я вийшов на зв’язок із військовим, який надав мені оригінали цих файлів.
Це був наш свідомий фокус – ми завжди шукали тварин, запитували про них місцевих жителів, волонтерів. Коли ми пояснювали, що саме хочемо зняти, один із постійних запитів завжди стосувався тварин, які постраждали від війни.
Фільм отримав значну підтримку фондів – що особливо важливо для українського кіно в умовах відсутності державного фінансування. Розкажіть, як проходив шлях фінансування?
Як і будь-який продакшн в Україні, ми подавалися на всі можливі опенколи, гранти та пітчинги. Першу підтримку отримали від Української кіноакадемії – конкурс за участі Netflix, що дало нам перший серйозний поштовх. Це було перше фінансування, яке дозволило нам розпочати зйомки.
Також важливою була підтримка Польського інституту кіно та Нідерландського кінофонду, а ще – кілька менших грантів, які допомагали нам триматися на плаву й підтримувати проєкт у процесі реалізації.
Ваша стрічка показує війну не через фронт чи бойові дії, а через природу й тишу. Чому ви обрали саме такий спосіб розповіді?
Я обрав метод “потворної краси” – через візуальні образи та музику змусити глядача дивитися й рефлексувати. Це певний прийом, пастка: спочатку ти бачиш щось красиве, але поступово розумієш, що це потворна естетика. Ми навмисно показуємо природу – спочатку живу й прекрасну, а потім – забруднену мінами, технікою, слідами війни. Навіть у цих сценах ми намагалися знімати так, щоб викликати зорову концентрацію й занурення у глядача.
Чи були у вас фільми-референси, які допомогли сформувати цей підхід до зйомок та візуальну стилістику “Дівії”?
Я надихався фільмами “Бегемот” Чжао Ляна, роботами Йоганна Йоганнссона, Віктора Косаковського та Годфрі Реджіо. Є певний жанр концептуального, спостережливого кіно – він дав мені розуміння, що така форма вже існує, вона впізнавана й має свою мову. І саме ця форма, як на мене, найкраще підійшла для тієї ідеї, яку я хотів передати. Тому тут, як мені здається, склалося ідеальне поєднання форми та змісту.
Як, на вашу думку, така перспектива може вплинути на сприйняття війни європейською фестивальною аудиторією?
Ми прагнули зробити тему універсальною – щоб людина, яка живе, скажімо, у Празі й любить природу, могла зрозуміти: усе це може змінитися. Існують сили, імперські ідеї, які прагнуть захоплювати, використовувати – і саме через це природа опиняється під загрозою. Стан довкілля не є сталим – він залежить від людини, і навіть ті природні об’єкти, які здаються надійними й звичними, можуть бути зруйновані. Хотілося, щоб іноземні глядачі теж могли на це порефлексувати.
Так само – і для українців, які не зі східних регіонів. Наприклад, я сам до війни ніколи не був на сході України й не усвідомлював, наскільки там красива природа. Хотілося, щоб українці також розуміли: там не лише заводи і фабрики, а й територія з унікальним довкіллям, яке зараз перебуває під загрозою.
Ваша стрічка будує дуже тонкий діалог між руйнуванням і відновленням – війною та життям. Який образ природи для вас найточніше передає дух фільму?
Це такий дуалізм природи: з одного боку, вона сильна, ми відчуваємо її потужність, безмежний ресурс, а з іншого – вона крихка, і її легко знищити. Ти дивишся на те, як усе було зруйноване, а потім бачиш: природа починає відновлюватися. Але водночас усвідомлюєш, наскільки тендітна екосистема — одне пошкодження може повністю змінити її подальший розвиток.
Наприклад, як із Каховкою: з одного боку – це трагедія, а з іншого – зараз там усе заростає лісом, формується нова екосистема. Природа показує, наскільки вона сильна, скільки катаклізмів уже пережила. І саме цей образ переродження природи став для мене головним відкриттям.
Чи були у вас кадри або сцени, які вас особливо вразили під час зйомок, але з різних причин не увійшли до фінального монтажу? Що саме ви вирішили не показувати і чому?
Було понад 100 годин відзнятого матеріалу, тож багато чого не увійшло до фільму. Зокрема, були епізоди з ексгумацією тіл в Ізюмі – і я свідомо вирішив не використовувати їх через надмірне емоційне навантаження. Не хотілося спекулювати на цій темі, тому ці моменти довелося відкинути.
Натомість ми використали інший, більш стриманий епізод – пошук тіл військових у природному середовищі. Він передає ту ж саму ідею, але без відчуття експлуатації. Мені було важливо не маніпулювати цією темою.
Як ви як режисер-документаліст визначаєте межу між спекуляцією на темі війни та доречністю використання кадрів? В чому для вас полягає основна різниця?
Це питання балансу – між тим, щоб емоційно зачепити людину, адже будь-який фільм має працювати драматургійно і по-своєму тримати увагу глядача в кожному епізоді, і тим, щоб не відволікати його на інші теми, які ведуть у протилежний бік від основної ідеї фільму.
Існує основна лінія фільму, і всі кадри мають її підтримувати та підсилювати. Саме це було нашим головним завданням на монтажі – зробити стрічку максимально цілісною, щоб від початку до кінця вона мала сенс. Щоб глядач дивився і не задумувався: “Чому показують ось це?”, не відволікався. Це мала бути цілісна подорож для глядача.
Ви зараз у війську. Де ви служите, що це за підрозділ?
Це “Культурні сили”, які раніше були відомі як “Культурний десант”. Це унікальний проєкт, який починався як виступи артистів по лінії фронту. І не просто артистів, а тих, хто мав бойовий досвід. А пізніше це розвилося вже у культурну дипломатію, візити наших військових-артистів у США, Францію, Туреччину, Нідерланди. В минулому році був виступ нашого бандуриста зі Стінгом, в цьому році лідер U2 Боно саме наших військових вивів на червону доріжку Каннського кінофестивалю – всі світові медіа розповіли, що він вдячний ЗСУ за підтримку. Багато робиться саме з міжнародки, про один із таких турів зроблено роудмуві, мене долучили до роботи саме з цим фільмом і по кільком іншим проєктам. Дуже радий, що можу бути у війську корисний саме у своїй професії.
Автор публікації
