Війна за свідомість: медіаграмотність у боротьбі за національну безпеку
Періодично в медійно-експертних колах починається дискусія щодо релевантності інструментів для протидії гібридним загрозам. Традиційно в центрі уваги в цих обговореннях — медійна й інформаційна грамотність, її актуальність для сучасного українського контексту, особливо в умовах війни.
У безпековій теорії існують концепції стримування (deterrence) та стійкості (resilience).
Стримування фокусується на супротивнику: мета — вплинути на його рішення, зробити ціну агресії неприйнятно високою або шанси на успіх — надто низькими. Стримування може містити демонстрацію сили, демонстрацію спроможності та потуги, а також показ готовності ефективно реагувати.
Стійкість натомість зосереджена на внутрішньому потенціалі — йдеться про посилення власних систем, зменшення вразливостей і забезпечення сталості попри загрози, що існують. Стійкість не лише запобігає атакам, а й забезпечує можливість витримати їх, відбити та відновитися настільки швидко, наскільки це можливо.
Обидві стратегії є ключовими в питаннях безпеки, чи то національна оборона, кібербезпека чи управління ризиками в організаціях.
У цифровій добі війна як засіб досягнення політичних цілей вийшла за межі традиційних методів ведення боротьби, а людський розум перетворився на таке ж поле бою як земля, вода і повітря. НАТО виокремлює когнітивну війну (cognitive warfare) в окремий вимір сучасної конфронтації (Claverie, Bernard and François du Cluzel. «The Cognitive Warfare Concept», 2022). У цьому контексті стає цілком логічним застосовувати підходи стримування і стійкості не лише до фізичних чи кіберзагроз, а й до інформаційного та когнітивного простору.
Від початку повномасштабного вторгнення Україна застосовує досить широкий інструментарій засобів: як таких, що стримують ворога (як от: блокування шкідливих медіаресурсів, інформаційні операції на окуповані території та території ворога, кібератаки тощо) так і тих що зміцнюють власну стійкість.
Водночас акцент усе ж робиться переважно на стримуванні, тоді як елемент розбудови внутрішньої стійкості досі потребує значного і системного посилення. А без рівнозначного розвитку цих складових і балансу між ними повноцінний захист неможливий.
Що таке стійкість — і як вона працює на рівні суспільства. Визначаючи стійкість як безпекову категорію, науковці роблять наголос на її суспільно-орієнтованій характеристиці, тобто такій, що долучає суспільство у процеси разом з інститутами держави. Ця тенденція лише набула обертів зі вступом до Альянсу НАТО Швеції та Фінляндії, які для протидії загрозам від сусіднього Радянського Союзу розробили під час Холодної війни та впроваджують підхід до забезпечення безпеки з залученням усього суспільства(whole-of-society-approach), приділяючи особливу увагу психологічній та когнітивній безпеці та стійкості.
У Швеції працює окрема державна установа, Агенція Психологічної Безпеки (Psychological Defence Agency/Myndigheten för Psykologiskt Försvar — MPF), завдання якої — «посилювати спроможність населення виявляти дезінформацію та кампанії шкідливого впливу й протидіяти ним, створюючи стійкість і спроможність захищати країну».
Законодавство Фінляндії — країни, яка вже кілька років посідає перше місце у рейтингу країн, найбільш стійких до шкідливих інформаційних впливів, — закріплює концепцію всебічної безпеки, що передбачає співпрацю між державою, бізнесом, громадянським суспільством для забезпечення життєво важливих процесів у суспільстві. Медіаграмотність і критичне мислення інтегровані у всі рівні освіти.
Когнітивна війна — нова рамка для медіаграмотності.
Протягом останніх кількох років увага до медіаграмотності як компоненту національної безпеки постійно зростає як з боку НАТО як альянсу, так і в країнах-учасницях.
Концепція когнітивної війни НАТО визначає її як «…діяльність, що здійснюється одночасно з іншими інструментами та засобами для впливу на ставлення та поведінку цільової аудиторії шляхом маніпуляції, захисту та/або руйнування індивідуальних і групових суджень з метою отримання переваги над супротивником». Концепція окремо визнає культурні та емоційні аспекти людського прийняття рішень — тобто, зосереджуючись винятково на боротьбі з дезінформацією та фейками, ми нехтуємо всім спектром можливостей, які можуть бути використані у медійно-інформаційному просторі.
«Розшиваючи» ці визначені пріоритети у своїх стратегічних документах, НАТО визначає медіаграмотність як частину стратегічної та довготривалої роботи з побудови внутрішньої, суспільної та демократичної стійкості у державах-партнерках і в країнах-учасницях Альянсу. Не лише весь особовий склад військ НАТО проходить обов’язкові тренінги з медіаграмотності, фахівці НАТО також проводять таке навчання для солдатів країн-партнерок, спеціально розроблене відповідно до потреб військових. Триває постійний діалог та обмін досвідом з академічною спільнотою, НУО та фахівцями, які займаються розбудовою та просуванням медіаграмотності на різних рівнях і серед різних аудиторій.
Водночас, попри зростання уваги до теми, викликом залишається відсутність єдиного узгодженого визначення медіаграмотності, як і концептів «інформаційна війна» чи «когнітивна війна». Це породжує плутанину і створює підґрунтя для скепсису, зокрема серед науковців і практиків, які дотримуються більш традиційних поглядів і схильні не виокремлювати інформаційні та когнітивні загрози в окрему галузь.
Рада Європи визначає «медійну та інформаційну грамотність» як здатність людини розвивати когнітивні, технічні та соціальні вміння та навички, які дозволяють отримати доступ до медіаконтенту та критично аналізувати його; приймати поінформовані рішення щодо того, які медіа використовувати та як саме; розуміти етичний підтекст роботи медіа та новітніх технологій, а також комунікувати ефективно й етично, зокрема створюючи контент».
Докладніше про український контекст та зв’язок фейків і емоційного інтелекту в статті за посиланням https://detector.media/infospace/article/243171/2025-08-05-viyna-za-svidomist-mediagramotnist-u-borotbi-za-natsionalnu-bezpeku/
Автор публікації
